Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

— Ось де вони, — сказав він. — Хотілося б, аби в нас був лом.

Він зиркнув на край долини, де змучене дерево розтулило рот і застигло в німому крику. Чи ж не визирнула там інша голова? А може, до них повзе ще один велетенський черв’як.

— Ну ж бо, спробуймо зняти кришки з цих коробок, — сказав він, і Річард покірно підійшов до нього.

Шість разів смикнувши кришку одного з ящиків, Джек нарешті почув тріск цвяхів. Річард зі свого боку продовжував тягнути ящик.

— Досить, — сказав йому Джек. Річард здавався ще сірішим і слабшим, ніж раніше. — Далі я вже сам.

Річард відступив назад і мало не перечепився через менші коробки. Він випростався і почав навпомацки пробиратися під обвислим брезентом. Джек же сів біля високої коробки і стиснув щелепи. Він поклав руки на кут кришки. Хлопчик глибоко вдихнув і потягнув кришку на себе так, що аж м’язи затрусилися. За мить до того, як йому довелося б робити перепочинок, цвяхи знову скрипнули й почали вилазити з дерева. Джек закричав: «УРААА!» — і скинув кришку.

Усередині лежало з півдюжини липких від мастила пістолетів, яких Джек ніколи не бачив раніше. Вони скидалися на дивовижних метеликів — напівкомахи, напівмеханізми. Він витягнув один пістолет, щоб роздивитися його ближче і з’ясувати, чи зможе він розібратися в його застосуванні. Це автоматична зброя, тож знадобиться магазин із набоями. Він нахилився і скористався дулом пістолета, щоб зняти кришку одного з ящиків із написом «ЛІНЗИ». Як він і гадав, у другій, меншій, коробці була купка змащених мастилом магазинів, загорнутих поліетиленом.

— Це «Узі», — сказав позаду нього Річард. — Ізраїльський пістолет-кулемет. Модна зброя, скажу тобі. Улюблена іграшка терористів.

— Звідки ти знаєш? — запитав Джек, нахилившись за іншим пістолетом-кулеметом.

— Я дивлюся телевізор. А ти що подумав?

Джек провів кілька експериментів із магазином, спершу намагаючись запхати його в порожнину догори дриґом, а потім правильно направивши його. Спочатку хлопчик зняв зброю із запобіжника, а тоді поставив назад.

— Ці срані штуки такі жахливі, — сказав Річард.

— Ти також собі таке отримаєш, тож не скаржся. — Джек витягнув другий магазин для Річарда й після хвилинного сумніву витягнув усі магазини з коробки, поклав два в кишені, ще два кинув Річарду, який примудрився впіймати обидва, а решту магазинів сховав у рюкзак.

— Ого, — сказав Річард.

— Гадаю, це для убезпечення, — відповів Джек.

Річард гепнувся на сидіння, тільки-но вони повернулися до кабіни — лазіння двома драбинами і ходіння по вузькій металевій смужці над колесами вичерпали всю його енергію. Однак він залишив місце для Джека, щоб той міг сісти. З обважнілими повіками він дивився, як друг знову запускає потяг. Джек підняв своє пончо і взявся розтирати ним кулемет.

— Що ти робиш?

— Витираю мастило. Коли я закінчу, раджу й тобі зробити те саме.

Решту часу того дня двоє хлопців сиділи у відкритій кабіні потяга, пітніли й намагалися не помічати покручених дерев, смороду гниття навколишнього середовища та голоду. Джек звернув увагу, що навколо Річардового рота розквітнув цілий садок виразок. Зрештою, він забрав у друга «Узі», витер з нього мастило і вставив усередину магазин. Тріщини на губах пекли від солоного поту.

Джек заплющив очі. Може, він і не бачив тих голів, що визирали з-за гребеня пагорбів; може, ніхто їх і не переслідував. Він почув, як батареї зашипіли й послали вгору тріскучу іскру, від чого Річард аж підскочив. Наступної миті хлопчик заснув, і снилася йому їжа.