Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

— Я МАЮ ПОВЕРНУТИСЯ ДО СВОЄЇ КІМНАТИ! — репетував Річард. Він так міцно заплющив очі, що вони перетворилися на одну болісну западину від скроні до скроні.

Знову відлуння Вовка. Джек спробував запхати Річарда в потяг, але той уперся, наче віслюк.

— Я НЕ МОЖУ ЇХАТИ ТУДИ! — верещав він.

— Ну що ж, тут ти також залишатися не можеш, — сказав Джек. Він зробив ще одну безнадійну спробу підтягнути Річарда до потяга, і цього разу зрушив його на фут чи два. — Річарде, — сказав він. — Це смішно. Ти хочеш лишитися тут сам? Хочеш лишитися сам на Територіях? — Річард заперечно похитав головою. — Тоді ходімо зі мною. Вже час. За два дні ми будемо в Каліфорнії.

— Безнадійна справа, — сам до себе пробурмотів Андерс, дивлячись на хлопців.

Річард і далі просто хитав головою, не подаючи жодних ознак розуміння.

— Я не можу поїхати туди, — повторював він. — Я не можу сісти на цей потяг і поїхати туди.

— У Каліфорнію?

Річард стиснув рот у безгубий шрам і знову заплющив очі.

— Чорт забирай! — простогнав Джек. — Андерсе, чи міг би ти мені допомогти?

Старий здоровань зиркнув на нього засмучено, майже з огидою, а тоді перетнув хлів і схопив Річарда на руки — ніби Річард був завбільшки з цуценя. Хлопчик і справді пискнув, як цуценя. Андерс опустив його на м’яку лавку в кабіні.

— Джеку! — кричав Річард, ніби боявся, що він якимось чином рушить у Закляті Землі зовсім сам.

— Я тут, — відповів Джек і вже залазив з іншого боку кабіни. — Дякую, Андерсе, — сказав він старому, який похмуро кивнув і відійшов у кут хліва.

— Бувай.

Річард почав скиглити, й Андерс глянув на нього без крихти жалю. Джек натиснув кнопку «Пуск», і дві велетенські блакитні іскри вирвалися з «диявольської коробки», коли двигун повернувся до життя.

— Починаємо, — сказав Джек і посунув важіль уперед.

Потяг почав виїжджати з хліва. Річард завив і підібгав під себе ноги, бурмочучи щось на кшталт «Нонсенс» чи «Несила». Джек здебільшого чув шиплячі звуки. Річард заховав обличчя між колін і виглядав так, ніби намагався вдавати із себе колесо. Джек махнув Андерсу, а той махнув у відповідь, і тоді вони виїхали з освітленого хліва і опинилися під великим темним небом. Силует Андерса з’явився в прорізі, через який вони виїхали, ніби старий вирішив побігти за ними. Джек подумав, що максимальна швидкість потяга — тридцять миль на годину, а зараз вони розігналися не більше, ніж на вісім чи дев’ять. Здавалося, що це пекельно повільно. «На захід, — казав Джек собі. — На захід, на захід, на захід». Андерс відступив назад, у хлів, і борода його вкривала широкі груди, наче снігова ковдра. Потяг мчав уперед — ще одна шипуча блакитна іскра вирвалася вгору — і Джек повернувся на м’якій лавці, щоб подивитися, що відбувається.

— НІ! — репетував Річард, мало не викидаючи Джека з кабіни. — Я НЕ МОЖУ! НЕ МОЖУ ЇХАТИ ТУДИ! — він підвів голову над колінами, але досі нічого не бачив: його очі були щільно заплющеними, а обличчя нагадувало білий стиснутий кулак.

— Заспокойся, — сказав Джек.

Колії летіли крізь безкраї поля хвилястих злаків та туманні гори, схожі на старі зуби, що бовваніли в західних хмарах. Джек востаннє озирнувся через плече і побачив маленьку оазу тепла і світла — Депо і восьмикутний хлів, що повільно зникали позаду. Андерс обернувся на високу тінь у світлому прорізі. Джек востаннє махнув йому на прощання рукою, і висока тінь махнула йому у відповідь. Джек знову озирнувся і побачив безмежжя зернових, що простягалося навкруги. Якщо Закляті Землі були такими, то наступні два дні минуть у приємному відпочинку.