Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

три дерев’яні хижі — людські помешкання, — зведені на підпорах у пилюці, які свідчили про те, що десь на цьому смердючому отруйному пустирі, що називався Заклятими Землями, мешкають і полюють інші люди;

маленька, з голою, без пір’я шкірою пташка з — оце вже відлуння справжніх Територій — бородатою мавпячою мордочкою і чітко окресленими пальцями, що росли на кінчиках крил;

і найгірше з усього (окрім, звісно, того, що Джек, здавалося, бачив) — дві зовсім невідомі тварини, що пили з чорних озерець ,— тварини з довгими зубами і людськими очима, спереду вони були схожі на свиней, а ззаду — на великих котів. Їхні морди поросли волоссям. Коли потяг проїжджав повз цих тварин, то Джек побачив, що їхні яйця роздулися до розмірів подушок і звисали аж до землі. Що ж спричинило таку потворність? Радіаційний вплив, подумав Джек. Бо ж нічого іншого не мало такої сили викривлювати природу. Отруєні від народження істоти сьорбали не менш отруйну воду і гарчали на маленький потяг, що проїжджав повз них.

Одного дня наш світ може виглядати так само, подумалося Джеку.

Яка прикрість.

Але ж було ще те, що йому здавалося, ніби він бачив. Шкіра пекла і свербіла — він уже скинув пончо, на яке обернулося пальто Майлса П. Кайґера, на підлогу кабіни. Ближче до півдня зняв і домоткану майку. У роті з’явився жахливий присмак — кислотний коктейль іржавого металу та гнилих фруктів. Піт з чола заливав очі. Джек настільки втомився, що почав засинати навстоячки, широко розплющивши очі, які пекли від поту. Хлопчик бачив великі зграї огидних собак, що вешталися пагорбами; бачив червонуваті хмари над головою, що простягали до них із Річардом свої палючі «руки» — диявольські «руки». А коли очі нарешті заплющилися, Джек побачив дванадцятифутового, вбраного в чорне Морґана з Орріса, котрий обстрілює його блискавками, продірявлюючи землю новими пиловими кратерами.

Річард простогнав і пробурмотів:

— Ні, ні, ні.

Морґан з Орріса полетів геть, мов туманне марево, і Джекові зболілі очі розплющилися.

— Джеку? — звернувся до нього Річард.

Перед потягом простягалася червона порожня земля, пошрамована чорними слідами від вогняних куль. Джек протер очі й глянув на Річарда, спроквола потягуючись.

— Ага, — сказав він. — Як ти?

Річард ліг назад на тверде сидіння і закліпав. Його сіре обличчя змарніло.

— Вибач, що запитав, — сказав Джек.

— Ні, — вимовив Річард. — Мені справді краще. — І Джек відчув, як частина напруги відходить від нього. — У мене досі болить голова, але вже краще.

— Ти кричав, коли… еммм… — казав Джек, не знаючи напевне, скільки реальності зможе витримати друг.

— Коли спав? Ага, гадаю, так і було. — Обличчя Річарда напружилося, але вперше Джек не боявся, що той закричить. — Джеку, я знаю, що не сплю зараз. І знаю, що не маю пухлини в мозку.

— Ти знаєш, де перебуваєш?

— На тому потязі. На потязі стариганя. У місці, яке він називав Заклятими Землями.

— Ага, будь я двічі проклятий, — сказав Джек, усміхаючись. Бліде сіре обличчя Річарда почервоніло. — І як же ти до такого дійшов? — запитав Джек, досі не впевнений, чи можна довіряти Річардовій переміні.