Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

Але Джек не міг заспокоїтися. Раптом усього навколо стало надто багато, надто. І лишалося або плакати, або зануритися у велику хвилю темряви — хвилю, яку не могла осяяти жодна золота іскра. Сльози пекли, але Джек відчував, що його вб’є жах, якщо він не виплачеться.

— Поплач, Джеку-Мандрівнику. — Спіді пригорнув хлопчика.

Джек притулився гарячим запухлим обличчям до тонкої сорочки негра, вдихаючи його запах — трохи «Олд Спайс», трохи кориці, трохи книжок, яких дуже довго не брали з бібліотеки. Гарні запахи, затишні. Він обхопив руками Спіді; долоні намацали кістки на спині прибиральника. Вони були дуже близько до поверхні — їх укривав лише тоненький шар шкіри.

— Поплач, як тобі од того стане ліпше, — промовив чоловік. — Часом воно помагає. Спіді знає, як далеко ти був, Джеку-Мандрівнику, наскільки далеко ти підеш і як сильно ти втомився. Тож плач, коли тобі стане од того ліпше.

Джек заледве розбирав почуті слова — тільки їхнє звучання: миролюбне, заспокійливе.

— Моя мати справді хвора, — урешті сказав Джек Спіді в груди. — Гадаю, вона приїхала сюди, щоби бути подалі від давнього батькового ділового партнера, містера Морґана Слоута. — Хлопчик добряче шморгнув носом, відпустив Спіді, відступив від нього та витер запухлі очі долонями.

Джек навіть здивувався, що не відчуває жодного збентеження — раніше сльози викликали в нього огиду й сором… це було майже як обмочити штани. Може, то через постійну суворість матері? Джек припускав, що частково, мабуть, так і є; тонкосльозою Лілі Кавано не була.

— Але ж це не єдина причина, через яку вона приїхала сюди?

— Ні, — сказав Джек, стишивши голос. — Гадаю, вона приїхала сюди… помирати. — На останньому слові його голос невідь чому пішов вгору і завищав, наче незмащений шарнір.

— Можливо. — Спіді не відвертав від Джека очей. — І, можливо, ти тут, щоб її врятувати. Її… та іншу жінку, таку саму, як вона.

— Хто вона? — вимовив Джек терпкими губами.

Він знав хто. Не знав її імені, але знав хто вона.

— Королева, — відповів Спіді. — Її звуть Лаура Делосіан. Вона королева Територій.

— Допоможи мені, — пробурмотів Спіді. — Подерж стареньку Срібну Леді під хвостом. Ти поведешся трохи завільно щодо Леді, але певен, вона не заперечуватиме, якщо ти допоможеш мені її на місце поставити.

— Ти її так називаєш? Срібна Леді?

— Агась. — Спіді ощирився дюжиною зубів, верхніми та нижніми. — Усі коні на каруселі мають імена. Хіба ж ти не знав цього? Давай хапайся, Джеку-Мандрівнику.

Джек підсунув руки під дерев’яний хвіст білої кобили і стиснув пальці. З кректанням Спіді обхопив великими коричневими руками передні ноги Леді. Разом вони перенесли дерев’яну лошицю до обертальної платформи каруселі. Штир стирчав унизу, виблискуючи мастилом «Квакер Стейт».

— Трохи лівіше… — прохрипів Спіді. — Ага… тепер опусти її, Джеку-Мандрівнику! Опусти її долу. Чудово.

Вони встромили штирі та відступили. Джек хекав, а Спіді щирився, хрипко відсапуючись. Негр витер долонею піт із брів і осміхнувся хлопчику.

— Боже правий, ну хіба ми не круті?