Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

— Я ж сказав тобі, що ми тепер на Територіях. Усе божевілля зникло — тут чисто. Трясця твоїй матері, Річарде, хіба ти не відчуваєш запах?

— Нема ніяких Територій! — пронизливо скрикнув Річард.

— Поглянь навколо.

— Не хочу! — завищав Річард гірше за розгнівану, вперту дитину.

Джек схопив у жменю кілька важких колосків.

— Поглянь на це!

Річард відвернувся. Джек швидко вгамував бажання добряче струснути друга. Натомість він відкинув колоски, порахував подумки до десяти, а тоді пішов схилом угору. Поглянув униз і зрозумів, що на ньому тепер щось на кшталт шкіряних чапів[232]. Річард був зодягнений майже так само, як і він. Навколо його шиї була пов’язана бандана, що зійшла сюди з полотен Фредеріка Ремінґтона[233]. Джек торкнувся власної шиї і відчув під пальцями таку ж саму стрічку. Пройшовся руками по тілу. Чудове тепле пальто Майлза П. Кайґера обернулося на щось схоже на мексиканське серапе. «Закладаюся, я зараз схожий на рекламу “Тако Белл”», — подумав хлопчик і посміхнувся.

Жахливе збентеження спалахнуло на обличчі Річарда, коли він побачив, як Джек піднімається схилом, залишаючи його біля підніжжя.

— Ти куди?

Джек поглянув на Річарда і повернувся. Він поклав руку на Річардове плече і тверезо поглянув другові у вічі.

— Ми не можемо тут залишатися. Дехто з них точно бачив, як ми переносилися. Можливо, вони не можуть прийти відразу після нас, а може, й навпаки. Не знаю. Про те, як це все влаштовано, я знаю не більше, ніж п’ятирічна дитина знає про магнетизм: тобто іноді магніти притягуються, а іноді відштовхуються. І наразі більше мені знати не треба. Нам слід забиратися звідси. Кінець історії.

— Мені це все сниться. Я знаю.

Джек кивнув у бік старезної дерев’яної будівлі.

— Можеш або піти туди, або залишитися тут. Я повернуся за тобою, коли розвідаю територію.

— Нічого з цього не відбувається насправді, — промовив Річард.

Його позбавлені окулярів, голі, скажені, широкі очі немов запилюжило. На мить він підвів погляд на чорне небо Територій, яке повнилося дивними, незнайомими розсипами зірок, здригнувся і поглянув у інший бік.

— У мене гарячка. У мене грип. Багато хто хворіє на грип. Це марення. А ти в моєму маренні — запрошена зірка.

— Що ж, коли зможу, то відішлю когось у Гільдію Акторів Марень зі своєю карткою «АФТРА»[234], — сказав Джек. — А тим часом чому б тобі не залишитися тут, Річарде? Якщо нічого не відбувається, то тобі нема через що перейматися.

Джек знову пішов геть, міркуючи, що ще кілька таких божевільних розмов із Річардом — просто-таки «Пригоди Аліси в Дивокраї» — і він переконає себе, що сам збожеволів.

Він уже пройшов приблизно половину шляху, коли до нього приєднався Річард.