Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

Він ішов униз темною дорогою і гадав, що копи схоплять його за милю на захід від «Дому Сонця». Але минуло вже три години, а його досі не схопили. Вочевидь, у копів було чим зайнятися в будинку.

Десь попереду простягалася автомагістраль, за наступним пагорбом або через один. Джек бачив, як помаранчево сяяли на небокраї потужні натрієві лампи; чув, як ревіли великі машини. Він зупинився в засміченому вибалку і вимив руки та обличчя під струменем води, що вибивалася з водопровідної труби. Вода була паралізуюче холодною, але вона принаймні ненадовго стишила біль у набряклих руках. Давні тривоги непрошеними гостями верталися до нього.

Якусь мить Джек просто стояв під темним небом Індіани і слухав ревіння вантажівок. Вітер перешіптувався з деревами і куйовдив його волосся. Серце боліло від втрати Вовка, але навіть це не могло перекреслити відчуття того, як добре, як же добре бути вільним.

За годину водій вантажівки зупинився біля втомленого, блідого хлопця, що стояв на аварійній смузі зі зведеним великим пальцем. Джек заліз у машину. Він був надто втомленим і надто нещасним, щоб розповідати Історію — у будь-якому разі, він уже її майже забув. Він гадав, що скоро вона повернеться.

— На захід, — сказав він. — Якомога далі.

— Я тебе висаджу десь усередині штату.

— Чудово, — сказав Джек і заснув.

Великий «даймонд-рео» летів крізь холодну ніч Індіани. Із програвача лунав Чарлі Деніелс, і авто прямувало на захід, женучись за світлом власних фар в Іллінойс.

Розділ двадцять восьмий

Сон Джека

Звісно ж, Вовк був із ним. Вовк повернувся додому, але його велика вірна тінь їхала поряд із Джеком в усіх вантажівках, фургонах «фольксваген» та запорошених автівках автострадами Іллінойсу. Цей усміхнений привид краяв Джекові серце. Іноді він бачив — майже бачив — гігантський волохатий силует Вовка, що мчить уздовж дороги, дуркує на порожніх полях. Вільний Вовк сяяв яскраво-помаранчевими очима. Коли він відводив погляд убік, то Джек відчував, як йому бракує руки Вовка. Зараз, коли він так сильно сумував за другом, йому було прикро згадувати, як він сердився на Вовка — від сорому обличчя пашіло. Як же часто він хотів просто покинути Вовка. Соромно, соромно. Вовк був… Джек довго добирав потрібне слово і знайшов його — «шляхетний». І ця шляхетна істота, настільки чужа в цьому світі, померла через нього.

Я зберіг стадо. Джек Сойєр більше не був стадом. Я зберіг стадо. Траплялося так, що водії вантажівок чи страхові агенти, які підбирали цього дивного, надзвичайного хлопчика з узбіччя — підбирали, навіть якщо хлопчик був весь брудний і кошлатий, навіть якщо вони ніколи до того не допомагали автостоперам — позирали на нього і бачили, що він ковтає сльози.

Джек оплакував Вовка, їдучи через Іллінойс. Він якимось чином знав, що не матиме в цьому штаті жодних проблем із голосуванням, і це справді було так: щойно він підводив угору великий палець або просто дивився в очі водію — його миттєво підвозили. Більшість водіїв навіть не цікавила його Історія. Вистачало короткого пояснення, чому він подорожує сам. «Я їду до друга в Спрінгфілд». «Я маю взяти авто і доправити його додому». «Чудово, чудово», — казали водії. Вони його хоч слухали? Джек не міг сказати. Його свідомість швидко перебирала височенний стос спогадів про Вовка, який бовтається у воді, рятуючи своїх тварин із Територій; Вовка, який обнюхує картонну коробку, де лежав бургер; Вовка, який заштовхує їжу в його сарай, вривається у студію звукозапису, бере на себе постріли, тане… Джек не хотів знову і знову бачити ці образи, але вони поверталися, випалюючи його очі слізьми.

Неподалік від Денвілля невисокий чоловік років п’ятдесяти зі сталево-сірим волоссям і насмішкуватим, але серйозним виразом людини, яка два десятиліття вчила п’яті класи, кинув на Джека кілька хитрих поглядів і зрештою спитав:

— Тобі не холодно, приятелю? Тобі треба щось більше, ніж твоя благенька курточка.

— Можливо, зовсім трішки, — сказав Джек.

Сонячний Ґарднер уважав, що джинсових курток цілком досить для польових робіт узимку, але тепер холод просочувався крізь пори й пробирав до кісток.

— У мене на задньому сидінні лежить пальто, — сказав чоловік. — Візьми його. Ні, навіть не намагайся відмовитися. Пальто тепер твоє. Повір мені, я не змерзну.

— Але…

— У тебе немає вибору. Це тепер твоє пальто. Поміряй його.