Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

Джек засунув руку за сидіння і потягнув важку тканину собі на коліна. Спершу вона не мала жодної форми — абстрактне щось. Раптом з’явилася велика накладна кишеня, тоді — видовжений ґудзик. Коротке пальто, що пахло люльковим тютюном.

— Моє старе, — сказав чоловік. — Тримаю його в машині тільки тому, що не знаю, що з ним робити. Минулого року діти подарували мені цю штуку на гусячому пір’ї. Тож бери пальто собі.

Джек закутався в пальто, вдягнувши його зверху джинсової куртки.

— О, як добре, — сказав він.

Його наче обійняв ведмідь, що полюбляє тютюн «Боркум Ріфф».

— Добре, — сказав чоловік. — Тепер, якщо тобі знову доведеться стояти на холодній, вітряній дорозі, ти зможеш подякувати Майлзу П. Кайґеру з Огдена, штат Іллінойс, за порятунок твоєї шкіри. Твоєї… — Майлз П. Кайґер, здавалося, хотів сказати щось іще: слово на мить зависло в повітрі, чоловік досі всміхався; тоді його усміх викривило дурне збентеження, і Кайгер витягнув голову вперед. Джек помітив, як щоки чоловіка вкриваються червоними плямами.

Твоя (якась) шкіра?

О ні.

Твоя чарівна шкіра. Її хочеться гладити, цілувати, обожнювати… Джек глибше засунув руки в кишені короткого пальта, щільніше закутався. Майлз П. Кайґер з Огдена, штат Іллінойс, дивився прямо вперед.

— Гм! — буркнув Кайґер, точнісінько, як чоловічок із коміксів.

— Дякую за пальто, — сказав Джек. — Справді. Я буду вам за нього вдячним, де б я його не носив.

— Звісно, добре, — сказав Кайґер, — не переймайся. — Однак на мить його обличчя стало майже таким же дивним, як і обличчя бідного Донні Кіґана в «Домі Сонця». — Там попереду є одне місце, — неспокійний, уривчастий, сповнений фальшивого спокою голос, — ми могли б пообідати там, якщо хочеш.

— У мене не залишилося грошей, — сказав Джек, і в його словах було рівно два долари тридцять дев’ять центів брехні.

— Не переймайся через це. — Кайґер уже увімкнув поворотні вогні.

Вони в’їхали на відкриту всім вітрам, майже порожню стоянку перед низьким сірим приміщенням, що скидалося на залізничний вагон. Неонова вивіска над парадними дверима сяяла словами «ІМПЕРАТОРСЬКА ВЕЧЕРЯ». Кайґер спинився перед одним із широких вікон, і вони вийшли з машини. Джек збагнув, що це пальто врятує його від морозів. Груди та руки, здавалося, захищав шерстяний панцир. Джек рушив до дверей під блискучою вивіскою, але обернувся, коли збагнув, що Кайґер досі стоїть біля машини. Чоловік із сірим волосся, лише на дюйм чи два вищий, ніж Джек, дивився на нього через дах машини.

— Агов, — почав Кайгер.

— Послухайте, я з радістю поверну вам пальто.

— Ні, воно тепер твоє. Я просто подумав, що я насправді не голодний, і якщо поїду зараз, то скоро опинюся вдома.

— Зрозуміло.

— Ти тут швидко знайдеш іншу машину. Легко. Обіцяю. Я б не кинув тебе тут, якби ти міг застрягти.