Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

Навряд чи усвідомлюючи власні дії, Джек узяв конверт із написом «ДЖЕК ПАРКЕР». Зазирнув усередину і побачив медіатор, срібний долар, свій пошарпаний гаманець і дорожній атлас «Ренд Мак-Неллі». Він нахилив конверт і побачив мармурову кульку. Він склав усе в рюкзак і накинув його на плечі. Джек почувався так, ніби його загіпнотизували.

Кроки на сходах — повільні та обережні.

— …де цей бісів вимикач…

— …дивний запах, як у зоопарку…

— …дивіться, хлопці…

Джекові очі натрапили на сталевий лоток для файлів із охайно складеними конвертами, на яких було написано: «Я СТАНУ ПРОМЕНЕМ СОНЦЯ ДЛЯ ІСУСА». Джек узяв собі два.

Тепер, коли вони загребуть тебе на виході, то зможуть повісити на тебе і грабунок, і вбивство. Байдуже. Тепер він ішов, просто щоб не стояти. Не більше.

Задній двір виявився абсолютно порожнім. Джек стояв на вершині сходів, що вели крізь будову, і роззирався навколо, не вірячи власним очам. Із центрального входу долинали голоси, спалахи світла, а також випадкові вкраплення статичних перешкод. А ще голоси диспетчерів по поліційних раціях, які не вимкнулися, попри стрибок напруги. Це неможливо. Хіба що поліціянтів так сильно вразило те, що вони знайшли всередині…

Тоді ліворуч від Джека — менше ніж за двадцять футів — пролунав приглушений голос.

— Господи помилуй! Ти можеш у таке повірити?

Джек повернув голову. Там, на втоптаній землі, лежав Ящик, схожий на примітивну труну залізного віку. Електричний ліхтарик освітлював його нутрощі. Джек роздивився підошви черевиків. Розмита постать припала до отвору в Ящику, вивчаючи двері.

— Здається, ніби цю штуку виламали просто з петель, — гукнув у Ящик чоловік, що оглядав двері. — Гадки не маю, як таке взагалі можна зробити. Петлі сталеві. Але їх просто… викрутили.

— Забудь про ті бісові петлі, — відповів гугнявий голос. — У цій грьобаній штуці… вони тримали дітей, Полі! Справді тримали! Дітей! Їхні ініціали на стінах…

Промінь ліхтарика порухався.

— …і вірші з Біблії.

Промінь знову порухався.

— …і малюнки. Маленькі малюночки. Маленькі фігурки чоловіків і жінок, ну, як діти малюють… Господи, як гадаєш, Вільямс про це знав?

— Певно, знав, — відказав Полі, досі розглядаючи вигнуті й скручені сталеві петлі дверей Ящика.

Полі зігнувся над Ящиком, а його колега вилазив звідти. Не особливо намагаючись сховатися, Джек перейшов за ними через відкритий двір. Він пройшов уздовж гаража і вийшов на узбіччя. Звідти глянув на безладне скупчення поліційних машин, що стояли на передньому дворі «Дому Сонця». Джек стояв і дивився, як машина «швидкої допомоги» пролітала дорогою повз нього. Блимали проблискові вогні, завивала сирена.

— Я любив тебе, Вовку, — пробурмотів Джек і витер рукою мокрі очі.