Зрив

  Гучне відлуння ще гуляло по кутах закладу, а народ вже посхоплювалися зі своїх місць і радісно зааплодував. Схоже, місцеві були в курсі того, що відбувається, лише пара людей, включаючи мене, крутили головами, зніяковіло і здивовано посміхаючись.

  Чоловік підняв руку, закликаючи до тиші. - Друзі, як ви вже зрозуміли, у нас сьогодні поповнення. Скажімо спасибі феномену зриву за друге життя і цю чарівну дівчину!

  У залі схвально загомоніли і підняли бокали.

  Широкоплечий продовжив:

  - Уявляєте, виходжу вчора із західних воріт і бачу ось це чудо першого рівня. Сидить вона, значить, обіймає зайців і ромашками їх годує!

  У залі весело зареготали. Дівчина почервоніла і спробувала сховатися за широкою спиною воїна, але з дальніх столів до неї протиснулись дві брутального виду войовниці, усі в шкірі і гострому залізі, і почали клопотати навколо неї, погладжуючи, заспокоюючи і щось нашіптуючи.

  - Ну ось, повертаюся я ввечері по тій же дорозі після праць ратних. Дивлюся, а там це нещастя, все ще першого рівня, бігає за метеликами. Смішно так бігає, як качка, перевальцем. Ну, здивувався я. Сьогодні, значить, знову прусь на фарм. А наша героїня, згорнувшись калачиком, спить біля стіни. Тут вже я не стерпів. Розбудив, поговорив і перевірив на зрив. Дівчинка оцифрована, наша людина. Лада, або інакше Ланіліт, ти як вважаєш за краще? Розкажеш про себе в двох словах?

  Дівчина трохи пом'ялася, але потім, зібравшись з духом, тихенько заговорила.

  - Звуть Лада, вісімнадцять років. З народження паралізовані ноги, батьки відмовилися відразу після пологів. Росла в дитячому будинку для інвалідів. Після повноліття повинні були надати житло, але згідно з новим указом отримала лише грошову компенсацію. Що на неї можна купити, ви, напевно, знаєте. Знайомі обіцяли допомогти, але потім кудись зникли разом з грошима. Я... Я шукала на форумі інвалідів спосіб, як безболісно піти з життя, а знайшла інформацію про зрив. Написала в темі, мені підказали, що зробити і до кого звернутися, дали адресу підпільного зрив-салону... Підписала там якісь папери, віддала решту грошей - і ось я тут...

  Дівчина несміливо посміхнулася. Здоровань підбадьорливо поплескав її по плечу, зняв зі своєї руки відсвічуючий золотом браслет і акуратно надів дівчині. Браслет злегка зменшився і сів, як рідний.

  - Володій, це подарунок! А то ти, зі своєю швидкістю прокачування і любов'ю до місцевої фауни, ще не скоро собі щось купити зможеш.

  Народ радісно загомонів. Тонкий струмочок дарувальників потягнувся до дівчини. Хтось вручив тонкий кинджал з фіолетовим лезом, хтось кілька золотих монет, потім на стіл лягли сережки, кільце, ще кільце, але вже з мерехтливим камінчиком.

  Мені дарувати було нічого, але дещо згадавши, я на секунду вийшов за двері і повернувся з букетом простеньких бірюзових квіточок, що росли вздовж паркану. Квітам дівчина зраділа. В черговий раз мило почервонівши, вона міцно схопила букетик і сховала в ньому обличчя. До такої уваги до своєї персони юна ельфа явно не звикла.

  Важка долоня гупнула мене по плечу, змусивши злегка присісти. Все той же здоровань, який вже десь роздобув кухоль пива, широко посміхався:

  - Молодець! Знайшов чим дівчину порадувати. А то ми вже забувати почали, що дамам треба дарувати квіти, а не зброю.

  О, ось вона, можливість розпитати когось місцевого, та до того ж - оцифрованого.

  - Та мені більше і дарувати було нічого. - І, кивнувши в бік свого столика, запропонував: - Вип'ємо по бокальчику?

  Той оцінююче оглянув мене, потім кивнув:

  - Йдемо, коли не жартуєш.

  Зручно розвалившись на дивані, він відпальцював бармену якесь замовлення і повернувся до мене.