Розділ «П’ятниця»

Полісмен нахилився й помацав хутро.

— Зараз у такому задихнешся!

— Моя дружина… іноді мерзне.

Гайки вже знято. Одним рухом Ключник розчахнув задні дверцята і кинув у машину старе колесо.

Полісмен нахилився, зазирнув.

— А де ж ваша половина?

— Та я… я підберу її по дорозі.

Ключник щосили смикнув до себе запасне колесо. Витягуючи його з багажника, він обідрав шкіру на пальцях і зламав ніготь, але не звернув на це уваги.

— Все-таки дивно. Я зроду не бачив, щоб такі речі возили в багажнику…

Ключник завмер. Все. Кінець. Він зійшов на свою Голгофу.

Заплющивши очі, він дав собі клятву: якщо доля зглянеться над ним, якщо йому пощастить викрутитися й цього разу, то він ніколи більше, скільки житиме, не вчинить жодного злочину.

Він розплющив очі. Полісмен прямував до іншої машини, водій якої зупинився, щоб спитати, як проїхати кудись.

Коли полісмен повернувся, Ключник саме замикав багажник.

Кленсі схвально кивнув головою:

— Швидко впорався!

І тут він уперше помітив номерний знак. Мічіганський. Біло-зелений. Десь із дна його пам’яті почала зринати невиразна згадка.

Коли це було? Сьогодні, вчора чи позавчора? Офіцер на лінійці читав їм нові інструкції… І щось — про біло-зелений номер…

Але що саме? Інструкцій було так багато — про розшукуваних злодіїв, зниклих осіб, про крадіжку автомобілів і пограбування… Щоранку молоді, завзяті хлопці, що хотіли вислужитися, швидко занотовували те, що їм читали, в своїх записниках. Кленсі теж не раз намагався робити це, однак лейтенант читав так швидко, а він писав так повільно… Біло-зелений номерний знак. Що ж про нього казали?..

Кленсі показав пальцем на номер.

— З Мічігану, га?