Розділ «Четвер»

— Уран, кобальт. Але головним чином — золото.

— І знаходили його? Я маю на увазі золото.

Він кивнув.

— Біля Єллоунайфа, Великого Невільницького озера. Там його миють з дев’яностих років минулого століття. Останні великі гони були в 1945 році. Комусь, звісно, щастило більше, комусь — менше. Але навіть до найщасливіших фортуна часом оберталася спиною. Пригадую… — Він замовк, бо в цю мить старший офіціант поставив на стіл тацю, на якій лежав рахунок.

— Розказуйте далі, — попросила Крістіна.

— Та це довга історія. — Він узяв рахунок і перебіг його очима.

— Ну, будь ласка, мені дуже цікаво, — сказала вона.

Він підвів голову, і їй здалося, що він насилу стримує сміх. Старий подивився на Макса, потім перевів погляд на Крістіну. Потім вийняв олівець і підписався під рахунком.

— Це було в тридцять шостому році, — почав він, — під час одного з останніх спалахів золотої гарячки в районі Єллоунайфа. Я тоді саме розвідував береги Великого Невільницького озера. Нас було двоє: я й один хлопець на ім’я Гаймі Екстайн. Гаймі прибув туди з Огайо. Перед тим торгував готовим одягом, старими автомобілями й іще казна чим. Хлопець він був заповзятливий і міг перебалакати будь-кого. Але вмів також і викликати до себе симпатію. До Єллоунайфа він приїхав з невеликою сумою грошей. А я на той час розміняв свій останній долар. Отож Гаймі взяв мене в партнери, закупив харчі. — Олберт Уеллс задумливо ковтнув води із склянки. — Доти він жодного разу не ставав на лижі, не знав, що таке вічна мерзлота й не вмів відрізнити сланець від кварцу. Але ми зразу ж заприятелювали… Перший місяць чи два — а на півночі втрачаєш лік часу — нам не щастило. А потім одного дня, біля гирла Єллоунайфа, ми сіли закурити і, сидячи, я знічев’я — за звичкою старателів — одколов від породи з окисом заліза кілька шматочків і поклав їх у кишеню. А тоді, вже на березі озера, я промив ту породу — і в ковші заблищало грубозернисте золото! Ми, звісно, кинулися назад і прикрили те місце, де лишився слід від молотка, мохом. А через два дні дізналися, що та ділянка вже застовпована. Такого удару я зроду не переживав. Застовпив її якийсь старатель із Торонто, причому майже рік тому, а потім повернувся на схід, так і не дізнавшись, на що він натрапив. А закон там такий: якщо, оформивши на себе ділянку, ти протягом року не починаєш працювати на ній, то твої права на неї анулюються.

— І скільки вам треба було чекати?

— Золото ми знайшли в червні. А ділянка зберігалася за ним до останнього дня вересня.

— То вам просто треба було тихенько пересидіти той час!

— Ми так і вирішили зробити. Але це було нелегко. По-перше, жила, на яку ми натрапили, відгалужувалася від уже діючої копальні, а по-друге, крім нас у тому районі були й інші старателі. Головне ж, у нас із Гаймі кінчилися гроші й харчі.

Олберт Уеллс кивнув офіціантові, що проходив мимо.

— Я все ж таки вип’ю ще чашечку кави. А ви?

Вона похитала головою.

— Дякую, більше не хочу. Що ж було далі?

— А далі, Крістіно, настали три найдовші місяці в моєму житті. І, мабуть, найтяжчі. Живилися ми рибою та якимись корінцями. Під кінець я був худий, як тріска, ноги почорніли від цинги, й на додачу мав уже і бронхіт, і флебіт. У Гаймі болячок було не менше, але він ніколи не скаржився, і за це я полюбив його ще більше.

Він помовчав, поки офіціант ставив на стіл каву, потім заговорив знову.

— І от — останній день вересня. До нас уже доходили чутки, що на ту ділянку націлюємося не тільки ми, а тому діяти треба було напевне. Точно опівночі ми забили свої стовпи. Я пам’ятаю ту ніч — темно, хоч в око стрель, сніг, хуртовина…