Розділ «Середа»

— Ні, — відповів він. — Якщо я втечу, то ніколи не довідаюся, чому ви сказали те, що я почув.

— Я й сама не знаю. — Марша дивилася просто себе, в темряву, не повертаючи до нього обличчя. Він відчував, що вона тремтить. — Просто раптом захотіла це сказати. І зрозуміла, що не сказати не можу.

Пітер знав: цій поривчастій дівчині треба відповісти лагідно й тактовно. Горло йому здушив нервовий спазм, і нараз, без видимого зв’язку, згадалося сказане вранці Крістіною: «Порівнювати малу міс Прейскотт з дитиною — це все одно, що називати тигрицю кошенятком. А втім, деякі чоловіки, напевно, мріють про обійми тигриці». Певна річ, слова ці надто різкі й несправедливі. Але Марша вже й справді не дитина, і не слід розмовляти з нею, як з малою.

— Маршо, ми майже не знаємо одне одного.

— Ви вірите в інстинкт?

— Так. Певною мірою.

— Як тільки я побачила вас, інстинкт мені підказав, що ви — гарна людина. — Голос її звучав нетвердо, але вона вже опановувала себе. — А мій інстинкт майже ніколи не підводив мене.

— А із Стенлі Діксоном, з Лайлом Дюмером? — м’яко нагадав він.

— І щодо них мій інстинкт був правильний. Тільки я не послухалася його. А тепер — послухалася.

— І все-таки інстинкт може ввести в оману.

— Що ж, від помилок ми не застраховані. Можна півжиття прождати — й пошитися в дурні. — Марша повернулася до нього, їхні очі зустрілися, і Пітер зрозумів, що вона — натура куди сильніша, ніж він думав. — Мої батько й мати, перше ніж одружилися, зустрічались п’ятнадцять років. Мати колись сказала мені, що всі їхні знайомі пророкували їм ідеальний шлюб. А вийшло таке, що гірше не придумаєш. Справжнє пекло.

Він мовчав, не знаючи, що сказати.

— Це була для мене наука. І був інший приклад. Ви бачили нашу Анну?

— Так.

— Коли їй минуло сімнадцять, її примусом віддали за чоловіка, якого вона бачила перед тим лише раз. За неї все вирішили батьки — знаєте, тоді так часто робили.

Не зводячи з неї очей, він сказав:

— Знаю.

— Напередодні весілля Анна цілу ніч проплакала. Але під вінець пішла, і прожила із своїм чоловіком сорок шість років. Він помер минулого року. Вони обоє працювали в нас. Добрішого, лагіднішого чоловіка я зроду не бачила. І це було справді ідеальне подружжя.

Він повагався, але спокуса виграти очко перемогла:

— Анна, однак, діяла всупереч інстинктові. Бо якби послухалася його, то не одружилася б.