Розділ «Середа»

— Прошу пробачення, сер.

— Гаразд, гаразд. — Почепивши покупки на пальці й зручніше перерозподіливши ті, що були у нього в другій руці, Ключник простяг долоню по ключ.

На якусь частку секунди хлопець завагався, але створений Ключником образ був надто переконливий: молодий портьє бачив перед собою втомленого, нервового, навантаженого покупками чоловіка; респектабельного джентльмена (про це свідчили знайомі емблеми «Мезон Бланш» на пакунках); роздратованого клієнта, з яким жарти погані…

Хлопець поштиво поклав у простягнену долоню ключ від номера 973.

Поки Ключник неквапливо йшов до ліфта, біля перегородки портьє знову зібралася черга. Він крадькома озирнувся. Добре! Тепер їм ніколи буде побалакати між собою — отже, менше шансів на те, що його поведінка викличе у них якісь підозри. Але ключ однаково треба повернути якнайшвидше. Його відсутність можуть помітити, почнуть розпитувати, а це особливо небезпечно тепер, коли весь персонал насторожі.

Він сказав ліфтерові: «Дев’ятий» — на випадок, якщо хтось чув, як він просив ключ з номером на дев’ятку. Вийшовши з ліфта, він зупинився й почав поправляти пакунки, а коли двері за ним зачинилися — кинувся до службових сходів. Збігаючи вниз, на свій восьмий поверх, Ключник на хвильку зупинився біля урни й засунув туди вже непотрібну азалію. А за кілька секунд уже був у своєму 830-му номері.

Пакунки він квапливо покидав у шафу. Завтра він однесе їх назад в універмаг і зажадає, щоб повернули гроші. Справа тут не у витраченій сумі — вона мізерна в порівнянні із здобиччю, на яку він націлився, — а в тому, що речі ці надто громіздкі, з собою не забереш, а кинеш у номері — залишиш по собі промовистий слід.

Не гаючи й секунди, він розстебнув блискавку на валізці й вийняв з неї невеличку шкіряну коробку. В ній лежала пачка білих карток, кілька добре вигострених олівців, кронциркуль і мікрометр. Узявши одну картку, Ключник поклав на неї ключ від Президентського люкса й старанно окреслив його контури олівцем. Потім за допомогою мікрометра й кронциркуля виміряв його товщину й точні розміри поздовжніх жолобків та виступів борідки, — все це він записав на тій самій картці. На металі був вибитий буквенно-цифровий код виготовлювача. Ключник перемалював і його: цей код допоможе підібрати болванку. Нарешті, тримаючи ключ проти світла, він намалював його з торця.

Тепер він мав технічно-бездоганне, деталізоване креслення, за яким умілий майстер зможе виготовити точну копію ключа. Іноді Ключник з усмішкою думав, що діє проти традиції героїв детективних романів, які задовольняються відбитком на воску; зате його метод куди надійніший!

Шкіряну коробку він сховав у валізку, а картку — в кишеню. За кілька хвилин він уже був знов у вестибюлі.

Застосовуючи стару тактику, він почекав, поки біля портьє з’юрмляться люди, а тоді з недбалим виглядом наблизився й собі, непомітно поклав ключ від номера 973 на перегородку і відійшов.

За кілька кроків він зупинився й обернувся. Ось один з портьє помітив ключ, узяв його і, байдуже глянувши на номер, повісив на місце…

13

Вибравши із своєї колекції темно-синю італійську краватку, Пітер Макдермот задумливо вив’язував її, стоячи перед дзеркалом у своїй маленькій квартирці. За двадцять хвилин він мав прибути на званий обід до Марші Прейскотт. Цікаво, хто ще буде серед її гостей. Слід сподіватись, що, крім її друзів (не всі ж вони такі, як Діксон та Дюмер!), прийдуть хоч двоє-троє дорослих, і він не почуватиметься білим граком.

Тепер, коли треба було йти, його гнітила ця перспектива. Даремно він погодився! Краще б провів вечір з Крістіною. Він надумав був подзвонити їй, але потім вирішив відкласти розмову до завтра.

Цього вечора він почувався ні в сих, ні в тих — неначе був у підвішеному стані між минулим і прийдешнім. Прийдешнє мучило його своєю невизначеністю, а кількість нерозв’язаних проблем тим часом зростала. Він розумів, що все залежить, зрештою, від того, як вирішиться доля «Сейнт-Грегорі». Чи стане він власністю Кертіса О’Кіфа? Якщо стане, то всі інші справи втратять свою вагу — навіть з’їзд дантистів, керівництво якого все ще дебатувало питання: бойкотувати «Сейнт-Грегорі» чи ні. Засідання виконавчого комітету, скликане годину тому завзятим головою з’їзду доктором Інгремом, усе ще тривало, і кінця йому поки що не було видно — про це доповідав старший офіціант, чиї підлеглі вже кілька разів приносили в зал засідань лід і коктейлі. Ідучи з готелю, Пітер попросив чергового заступника адміністратора подзвонити, як тільки рішення дантистів стане відоме. Черговий поки що не дзвонив. Цікаво все ж таки, що переможе: правда доктора Інгрема чи цинічне пророцтво Уоррена Трента?

З тих самих причин Пітер вирішив відкласти — принаймні до завтра — розгляд справи Гербі Чендлера. Він подумав, що Діксона та його дружків довелося брати на бога: адже своєї погрози — зателефонувати в Рим Маркові Прейскотту — він не здійснив би, пам’ятаючи благання Марші: «Мій батько в Римі. Будь ласка, не розповідайте йому… Ніколи…»

Перед очима в нього виникло її обличчя, і він згадав, що треба поспішати. За кілька хвилин він вийшов на вулицю й зупинив таксі.

— Ви не помиляєтеся — це той будинок? — спитав Пітер.

— Авжеж, той, — відповів водій, міряючи поглядом свого пасажира. — Якщо ви, звісно, не переплутали адресу.