Розділ «В понеділок увечері»

— Скільки ж вам років?

— Тридцять два.

Герцогиня всміхнулася. При бажанні — як оце зараз — обличчя її жвавішало, тепліло. «Перед її чарами, мабуть, мало хто може встояти, — подумав Пітер. — Недаремно їх так розписують». Він прикинув, що вона років на п’ять-шість старша від нього, хоч, очевидно, молодша від герцога, якому вже далеко за сорок.

— Ви пройшли якийсь курс навчання? — поцікавилася вона.

— Так, я закінчив Корнельський університет, факультет готельної адміністрації. Перше ніж потрапити сюди, працював заступником адміністратора в «Уолдорфі»[1]. — Пітер через силу вимовив слово «Уолдорф» і подумки додав: «…звідки мене вигнали з ганьбою, записавши в чорний список готельних компаній, і моє щастя, що мене взяли на роботу сюди — взяли тому, що „Сейнт-Грегорі“ ніякій компанії не належить». Уголос він цього, звісно, нізащо б не сказав, бо вважав, що душевна мука — річ суто, особиста, і терпіти її треба мовчки навіть тоді, коли тобі ненароком сиплють на рану сіль.

— В «Уолдорфі» нізащо не допустили б того, що сталося тут сьогодні, — мовила герцогиня.

— Запевняю вас, мадам, що в «Сейнт-Грегорі» ми також негайно реагуємо на всі справедливі претензії клієнтів.

«Не розмова, а гра в теніс, — подумав Пітер. — Перекидаємо м’ячик сюди-туди. Тепер її подача».

— Справедливі претензії! — вигукнула герцогиня. — Та чи знаєте ви, що ваш офіціант обляпав мого чоловіка з голови до ніг майонезом?

«Явне перебільшення. Навіщо це їй?» — здивувався Пітер. Досі стосунки між адміністрацією готелю й титулованим подружжям були бездоганні.

— Мене повідомили, що стався прикрий випадок, який пояснюється, очевидно, неуважністю офіціанта, і я прийшов попросити пробачення від імені адміністрації.

— Нам зіпсовано вечір, — вела своє герцогиня. — Ми вирішили відпочити від усіх прийомів, побути на самоті, в своєму номері. Вийшли на кілька хвилин подихати свіжим повітрям — власне, обійшли навколо готелю, — потім повернулися вечеряти — і ось маєте!..

Пітер співчутливо покивав головою; вся ця історія, однак, дедалі більше спантеличувала його. Попри видиму абсурдність такого припущення, йому здавалося, що герцогиня хоче закарбувати в його пам’яті всі подробиці сьогоднішнього інциденту.

— Може, якщо я попрошу пробачення в самого герцога… — почав він.

— Ні, в цьому немає потреби, — твердо проказала герцогиня.

Пітер хотів уже попрощатися, коли двері вітальні широко розчинилися й на порозі з’явився герцог Кройдонський.

На відміну від дружини, одягнений він був неохайно: пом’ята біла сорочка, чорні штани, які носять під смокінг. Пітер Макдермот пошукав очима злощасну пляму від майонеза і знайшов її — ледь помітний слід, що його офіціант міг би вмить зчистити. За герцоговою спиною в просторій вітальні світився екран телевізора.

Червоне, брезкле обличчя герцога виглядало старішим, ніж на останніх журнальних портретах. У руці він тримав чарку, і, коли заговорив, голос його прозвучав нетвердо:

— О, перепрошую. — І до герцогині: — Знаєш, люба, я, здається, забув у машині сигарети.

Вона гостро відповіла: