Розділ «В понеділок увечері»

— І через це така буча? — недовірливо спитав Пітер.

— Богом присягаюся, містере Макдермот, — тільки через це. Але герцогиня так розкричалися, наче… наче я вбив когось. Я вже й вибачався, і мокру серветку приніс, щоб ту плямку змити, а герцогиня, нічого чути не хочуть — подай їм містера Трента, і край.

— Містера Трента немає в готелі, — сказав Пітер і, вирішивши, що висновки робитиме, коли вислухає другу сторону, додав: — Якщо ваша зміна скінчилася, йдіть додому. Повернемось до цього, завтра.

Коли офіціант зник, Пітер Макдермот удруге натис на дзвоник. Цього разу двері розчинилися зразу — собаки наріть не, встигли загавкати знову. Пітер побачив кругловидого молодика в пенсне, і впізнав у ньому секретаря герцогів Кройдонських. Ту ж мить, із номера почувся жіночий голос:

— На бога, чи не можна припинити це дзеленчання?

Незважаючи на гнівні нотки, голос був приємний, ба навіть, звабливий, низький і ледь хрипкуватий.

— Перепрошую, — сказав Пітер секретареві. — Я гадав, що ви не почули. — Він відрекомендувався й додав: — Мені доповіли, що сталося якесь непорозуміння з нашим офіціантом. Я прийшов вислухати ваші претензії.

— Ми чекаємо містера Трента, — сказав секретар.

— Містера Трента в готелі немає й сьогодні ввечері вже не буде*.

Розмовляючи, вони ввійшли до холу, — затишного квадратного передпокою з ворсистим килимом на всю підлогу, двома кріслами в чохлах і телефонним столиком, над яким висів дереворит Морріса Генрі Хоббса — панорама Нового Орлеана. Двійчасті двері з коридору утворювали один бік квадрата. Двері навпроти, що вели до просторої вітальні, були прочинені. Праворуч і ліворуч були ще двоє дверей, одні до маленької, але повністю обладнаної кухні, а другі — до спальні-кабінету, де нині мешкав секретар. До двох головних суміжних спалень можна було ввійти і з. вітальні, і з кухні — вигода, передбачена на той випадок, коли таємному візитерові треба непомітно вислизнути з номера.

— І по нього не можна послати?

Це запитала, навіть не привітавшись, герцогиня Кройдонська. Вона з’явилася на дверях вітальні у супроводі трьох збуджених, галасливих тер’єрів. Нетерпляче ляснувши пальцями, герцогиня враз утихомирила собак і холодно подивилася Пітерові в очі. Він мимохіть замилувався її вродливим вузьким обличчям, яке стільки разів бачив на фотографіях у газетах і журналах. Навіть одягнена по-домашньому, вона вражала витонченою елегантністю.

— Щиро кажучи, ваша світлість, я не знав, що вам потрібен особисто містер Трент.

Сіро-зелені очі зміряли його з ніг до голови.

— Якщо містера Трента немає, то сюди міг би прийти його старший заступник.

Пітер відчув, що червоніє. Хоч як гордовито трималася герцогиня, в її позі було щось зворушливе й звабне. Йому пригадалася фотографія з якогось ілюстрованого тижневика: герцогиня на коні долає високий бар’єр. Стрибок небезпечний, але на обличчі її немає й тіні хвилювання, вона цілком певна себе… В цю мить він почувався так, наче стоїть унизу, а герцогиня дивиться на нього з коня.

— Я його старший заступник. І саме тому прийшов до вас особисто.

В очах, що невідривно дивилися на нього, засвітилися глузливі вогники.

— Чи не надто ви молоді, як на таку посаду?

— Ні. Адміністративні посади в готелях тепер досить часто доручають молодим людям. — Він помітив, що секретар тихесенько зник.