Розділ «В понеділок увечері»

— Гаразд, з’єднайте мене, будь ласка, з двісті двадцять першим.

Лікарям, що оселяються в готелі, право на спокій гарантоване так само, як усім. Проте в нагальних випадках протокол доводиться порушувати.

Після кількох гудків трубку зняли, і сонний голос вимовив з помітним німецьким акцентом:

— Слухаю вас.

Відрекомендувавшись, Крістіна сказала:

— Даруйте, що турбую вас, докторе, але один з наших мешканців серйозно захворів. — Вона скоса глянула на ліжко. Хоч синюшність зійшла, обличчя хворого все ще було мертвотно-сіре, і дихав він так само важко. — Чи не могли б ви оглянути його?

На мить запала пауза, а тоді голос у трубці зичливо, лагідно відповів:

— Люба фройляйн, я був би вельми щасливий, якби міг бодай чимось стати вам у пригоді. Боюся, однак, що зробити цього не зможу. — І з добродушним сміхом: — Бачте, я доктор музики і приїхав до вашого прекрасного міста як запрошений — так це у вас зветься? — запрошений диригент, щоб дати кілька концертів з вашим чудовим симфонічним оркестром.

Хоч яка заклопотана була Крістіна, вона насилу стримала сміх.

— Прошу пробачення, докторе.

— О, пусте, пусте. Звичайно, якщо моєму сердешному сусідові — як би це сказати? — не зможуть зарадити інші доктори, то я готовий прийти до нього із своєю скрипкою. — У телефонній трубці почулося глибоке зітхання. — Хіба можна уявити собі смерть кращу, ніж під адажіо Вівальді чи Тартіні — до того ж у віртуозному виконанні!

— Дякую. Сподіваюся, що до цього не дійде. — Крістіна вже нетерпеливилась.

Доктор Аксбрідж озвався зразу. На перше запитання Крістіни відповів сухо, по-діловому: «Так, я лікар-терапевт». Вислухавши її, коротко кинув:

— Буду за кілька хвилин.

Розсильний усе ще стояв над хворим. Крістіна сказала йому:

— Мені потрібен містер Макдермот. Він зараз у Президентському люксі. Почекайте його в коридорі, і як тільки він звільниться, попросіть, щоб негайно піднявся сюди. — Вона знову зняла телефонну трубку. — Головного інженера, будь ласка.

На щастя, головний інженер не мав звички зникати бозна-куди. У Дока Вікері, холостяка, що мешкав у готелі, був у житті лиш один інтерес: технічне обладнання «Сейнт-Грегорі». Вже двадцять п’ять років, відколи він розпрощався з морем і своєю рідною Шотландією, Док Вікері доглядав усю готельну техніку і за скрутних часів, коли грошей на заміну старого обладнання не вистачало, вмів у тільки йому відомий спосіб змушувати втомлені машини працювати понад силу. Головний інженер був приятелем Крістіни і — вона знала це — дорожив дружбою з нею. За мить шотландець підняв трубку, і Крістіна коротко розповіла йому про Олберта Уеллса.

— Лікар іще не прибув, але він, напевно, скаже, що потрібен кисень. У нас, здається, є переносний кисневий апарат, правда?

— Атож, у нас є балони з киснем, Кріс, але ми використовуємо їх тільки для газозварювання.

— Все одно це кисень, — сказала Крістіна. Власне, ідея належала не їй, — вона просто згадала батькову розповідь про аналогічний випадок. — Упаковка, зрештою, не має значення. Тож, будь ласка, звеліть комусь із механіків приставити сюди все, що треба.