Розділ «В понеділок увечері»

— Передусім дякуйте цій дівчині. — Лікар стримано посміхнувся, потім сказав Крістіні: — Він серйозно хворий і потребує подальшого медичного догляду. Я раджу негайно перевезти його до лікарні.

— Ні, ні! Я не хочу, — швидко і рішуче промовив старий. Відштовхнувшись від подушок, він подався вперед, витяг з-під ковдри ще недавно неживі руки, очі дивилися тепер гостро, осмислено. Крістіна здивовано подумала, що за ці кілька хвилин він буквально ожив. Правда, дихалося йому ще важко, він одсапувався, але криза вже явно минула.

Лише тепер Крістіна могла придивитися до нього уважніше. Раніш вона давала Уеллсові років п’ятдесят із чимось, але, мабуть, помилялася — йому, видно, було всі шістдесят. Дрібна статура, худорляві сутулі плечі, загострені риси обличчя робили його схожим на горобця — Крістіна мимоволі порівнювала його з пташкою й під час попередніх зустрічей. Він був майже лисий і залишки свого сивого волосся звичайно зачісував ріденькими прядками, але зараз воно було скуйовджене й мокре від поту. З обличчя його не сходив лагідний, сумирний, навіть якийсь винувато-вибачливий вираз, але Крістіна гадала, що це тільки маска людини з твердою й рішучою вдачею — людини, що тишком-нишком вміє домагатися свого.

Вона познайомилася з Олбертом Уеллсом два роки тому. Він скромненько ввійшов тоді до її кабінету й попросив розібратися: на його думку, в рахунок закралася помилка, але в касі з ним не погоджувалися. Йшлося про дрібницю — якихось сімдесят п’ять центів — і, як ведеться у тих випадках, коли мешканці заперечують проти невеликих сум, головний касир ладен був просто викреслити три чверті долара з рахунку, але Олберт Уеллс хотів довести, що він взагалі цих грошей не винен. Терпляче перевіривши всі папери, Крістіна впевнилася, що малий чоловічок має рацію; оскільки ж вона сама зазнавала раптових нападів ощадливості (які, однак, чергувалися з періодами безоглядного, чисто жіночого марнотратства), то його принципова настійливість викликала в неї повагу й симпатію. Водночас вельми скромні витрати, перелічені в рахунку, й Уеллсів одяг, явно придбаний у крамниці готових речей, навели її на думку, що це людина обмеженого достатку, можливо, пенсіонер, для якого щорічна поїздка в Новий Орлеан — довгождане свято.

Тим часом Олберт Уеллс заговорив:

— Я не люблю лікарень. Для мене гірше немає, як туди потрапити.

— Якщо ви залишитеся тут, — відказав лікар, — вам потрібен буде медичний догляд і медсестра — принаймні на добу. А крім того — кисневі подушки.

Чоловік не здавався:

— Про медсестру я можу домовитися з адміністрацією готелю. Правда ж, міс? — благально звернувся він до Крістіни.

— Так, це можна влаштувати.

Очевидно, Олбертові Уеллсу дуже не хотілося потрапляти до лікарні. Всупереч своїм правилам, він навіть наважився просити про послугу, не передбачену готельним сервісом, Крістіні спало на думку, що старий, можливо, і не уявляє собі, як багато треба платити за послуги доглядальниці.

В цю мить їхню увагу привернула поява робітника в комбінезоні, який котив на візку балон з киснем. Слідом за ним на дверях з’явилася кремезна постать головного інженера. Він ніс гумовий шланг, моток дроту й поліетиленовий мішечок.

— До шпиталю нас із цим причандаллям, звісно, не пустили б, Кріс, — сказав головний інженер. — Але, гадаю, своє діло воно зробить.

Одягнений він був нашвидку — в старому твідовому піджаці, під яким видніли розхристані волохаті груди, і в спортивних штанях; на ногах — розтоптані сандалі. Окуляри в масивній оправі сиділи, як завжди, на самому кінчику носа, і дивився він поверх них, від чого шкіра на його круглому лисому черепі бралася зморшками.

Головний інженер устромив кінець шланга в проріз у поліетиленовому мішечку й почав закріпляти його дротом. Помітивши, що підручний розгублено стоїть посеред кімнати, він сказав:

— Постав-но балон коло ліжка, хлопче. І ворушись, бо я вже не знаю, кому раніше давати кисень.

Доктор Аксбрідж здивовано спостерігав цю сцену. Крістіна пояснила йому, що про кисень подбала сама, знаючи, що він знадобиться, і відрекомендувала лікареві головного інженера. Руки в її приятеля були все ще зайняті, тому він тільки зиркнув спідлоба й кивнув.

За хвилину імпровізована маска була готова, і головний інженер заявив:

— У таких мішечках подушилося хтозна-скільки людей. То хай цей тепер хоч одного врятує. Як по-вашому, докторе, відповідає він вимогам чи ні?

Незворушний, здавалося, доктор Аксбрідж несподівано тепло всміхнувся.