Розділ «BADCONCERT.COM»

— Не забудь свій «заппіт», — каже він.

Дівчинка бере його і йде до вікна.

— Перш ніж відчинити вікно, іди в основне меню, де іконки. Зможеш, Еллен?

— Так… — Довга пауза. Ух вона, сука, й повільна, рухається, як у патоці. — Так, бачу іконки.

— Чудово. Тепер іди у «Витри слово». Іконка, де шкільна дошка й ганчірка.

— Бачу.

— Двічі її торкнися, Еллен.

Дівчинка так і робить, і «заппіт» вдячно моргає. Якщо хтось іще візьме в руки цей ігровий пристрій, той моргне синім і припинить працювати.

— Отепер можеш відчинити вікно.

Морозяне повітря вривається в кімнату, відкидає волосся Еллен назад. Вона заточується, здається, гіпноз ось-ось мине, і на мить Брейді відчуває, що вона висковзує. Усе ж на відстані контролювати людину важко, навіть під гіпнозом, але він певен, що відшліфує свою техніку до ідеалу. З практикою все приходить.

— Стрибай, — нашіптує їй Брейді. — Стрибай, і тобі не треба буде складати той іспит. Мати тебе не буде ненавидіти. Їй буде тебе шкода. Стрибай — і всі цифри зійдуться. Ти отримаєш найкращий приз. Найкращий приз — це сон.

— Найкращий приз — це сон, — погоджується Еллен.

— Зроби це зараз, — тихо промовляє Брейді, сидячи з заплющеними очима за кермом старої машини Ела Брукса.

У сорока милях південніше Еллен стрибає з вікна спальні. Падає вона недовго, а під будинком навалено снігу. Він старий, підмерз зверху, але все одно трохи пом’якшує її падіння — і дівчинка не гине, а ламає ключицю й три ребра. Вона кричить від болю, і Брейді вилітає з її голови, наче пілот, який катапультується з літака F-111.

— Блядь! — кричить він і б’є по керму. Артрит Бабіно обпікає йому всю руку й лютить іще дужче. — Блядь, блядь, блядь!

У приємно заможному районі Бренсон-парк Еллен Мьорфі важко зводиться на ноги. Останнє, що вона пам’ятає, — це те, що сказала мамі, що хвора й не піде в школу: збрехала, щоб ловити рожевих рибок і спробувати виграти приз у приємно причепливій «Риболовлі». Поряд лежить її «заппіт» із тріснутим екраном. Він більше її не цікавить. Вона облишає його і шкандибає босоніж до дверей. Кожен вдих відгукується різким болем у боці.

Але я жива, думає вона. Принаймні, жива. Про що я думала? Боже, про що я тільки думала?

Голос Брейді ще залишається в ній; слизький смак чогось, що вона проковтнула, коли воно ще було живе.

— Джероме! — каже Холлі. — Ти можеш мене чути?

— Можу.