Розділ «BADCONCERT.COM»

— Гаразд, чудово. Номер Шнайдера маєш?

— Я його тобі електронною поштою надіслала. Ти ж пам’ятаєш пароль до своєї пошти, правда?

— У мене ж рак, а не склероз.

— І сьогодні в тебе останній день на розслідування. Не забудь.

Ну як він може забути? Його покладуть у ту саму лікарню, де помер Брейді, і там йому остання справа, відкладена на безвік, тоді точно не даватиме спокою — і все… Йому ця ідея дуже не подобається, але нема на то ради. Усе швидко летить.

— Поснідай.

— Поснідаю.

Він завершує розмову і з сумом дивиться на запарену каву. Як же й гарно пахне! Ходжес виливає напій у раковину і вдягається. Він не снідає.

У «Що впало…» без Холлі за столом дуже порожньо, але на сьомому поверсі Тьорнер-білдингу, принаймні, тихо; галасливої команди з туристичного агентства, що далі коридором, іще щонайменше годину не буде на місці.

Ходжес найкраще думає над пачкою жовтих папірців, записуючи думки в міру їх появи, намагаючись виявити зв’язки і сформувати узгоджену картину. Так він працював у поліції, і йому частіше вдавалося встановити такі зв’язки, ніж не вдавалося. Він заслужив чимало подяк за роки служби, і вони купою навалені в його шафі замість красуватися на стіні. Грамоти й подяки для нього ніколи нічого не означають. Справжня нагорода — це той спалах, коли бачиш зв’язок. Він відчув себе не в силі зупинитися. Звідси й «Що впало, те пропало» замість пенсії.

Цього ранку записів на папірцях немає — тільки намальовані схематичні чоловічки, які залазять на гору, циклони й летючі тарілки. Він доволі твердо впевнений, що всі частинки пазлу вже на столі і йому залишається тільки правильно їх зібрати, — але смерть Брейді Хартсфілда стає ніби завалом на шосе його особистої інформації й спричиняє затор. Щоразу, коли він поглядає на годинник, минає п’ять хвилин. Ось уже скоро й настане час телефонувати Шнайдерові. Коли він вийде на зв’язок, почнуть приходити галасливі турагенти. Потім Холлі і Джером. І тоді вже не буде жодного шансу подумати спокійно.

«Подумай про зв’язки, — казала Холлі. — Вони всі ведуть до нього. І до концерту, який він хотів підірвати».

Так. Так, ведуть. Бо право на безкоштовне отримання «заппітів» отримали люди, в основному дівчатка, які зараз уже підлітки, — що могли довести свою присутність на тому концерті «Довколишніх», і вже зниклий вебсайт. Разом із Брейді той сайт — це ті мертві бджоли, які не гудуть, — і ура.

Нарешті він друкованими літерами пише серед своїх малюнків два слова і обводить їх колами: «концерт» і «залишки».

Він телефонує до лікарні імені Кайнера, просить з’єднати з «Відром». Так, кажуть йому, Норма Вілмер зараз є, але наразі вона зайнята й підійти до апарату не може. Ходжес розуміє, що Норма має дуже багато клопоту цього ранку, і плекає надію, що їй з похмілля не дуже погано. Він залишає медсестрі повідомлення, просячи перетелефонувати йому якомога швидше, наголошує, що це терміново.

Він малякає до восьмої тридцять п’ять (тепер він зображує «заппіти», бо ґаджет Діни Скотт лежить у нього в кишені пальта), потім телефонує Тоддові Шнайдеру, який особисто бере слухавку.

Ходжес називається захисником прав споживачів, який працює на бюро «Кращий бізнес», і стверджує, що йому доручили розслідувати ситуацію з ігровими консолями «заппіт», які останнім часом з’явилися в місті. Говорить він легко, майже невимушено.

— То нічого такого, особливо з огляду на те, що «заппіти» роздавалися безкоштовно, але складається враження, що дехто з отримувачів завантажує книжки з якогось «Кола читачів Sunrise» і текст приходить зіпсований.

— «Коло читачів Sunrise»?! — здається, Шнайдер здивований. Наче немає ознак, що він готується оборонятися, кидаючись канцелярськими виразами, і Ходжесові хочеться, щоб так і тривало. — Щось таке, як «Sunrise Solutions»?

— Ну, власне, так, тому я вам і телефоную. За моєю інформацією, «Sunrise Solutions» перекупило корпорацію «Zappit» перед тим, як вона збанкрутувала.