Розділ «BADCONCERT.COM»

— Олівія Трелоні також вчинила самогубство, — каже Ходжес. — Пам’ятаєш?

Тепер замовкає Піт. Звичайно, він пам’ятає, як пам’ятає і те, що до самогубства її підштовхнули. Хартсфілд запустив їй у комп’ютер погану програму-черва, яка змусила жінку думати, що її переслідує привид молодої матері, убитої в центрі. Також посприяло й те, що більшість людей вважали, буцімто безвідповідально забутий нею в запаленні ключ частково спричинив ту криваву подію.

— Брейді завжди подобалися…

— Та знаю я, що йому подобалося! — зупиняє його Піт. — Нема необхідності про це просторікувати. У мене для тебе ще один кавалок є, якщо хочеш.

— Давай!

— Я говорив з Ненсі Елдерсон сьогодні десь о п’ятій вечора.

Молодець, Піте, думає Ходжес. Ти не просто номер відбуваєш останні кілька тижнів.

— Вона сказала, що місіс Еллертон уже купила дочці новий комп’ютер. Для занять онлайн. Він стоїть під сходами в підвал, іще в коробці. Еллертон збиралася за місяць подарувати його Мартіні на день народження.

— Іншими словами, вона планувала майбутнє. Не схоже на самогубцю, чи не так?

— Ні, я б не сказав. Мені час іти, Керме. М’яч на твоєму полі. Чи грай, чи так лишай. Як собі знаєш.

— Дякую, Піте. Спасибі за подачу.

— Коли б то було, як за старих часів, — промовляє Піт. — Ми б за це так взялися, що тільки тріски б полетіли!

— Тільки не вернеш тих часів. — Ходжес знову потирає бік.

— Отож. Не вернеш, блін. Ти й собою займися. Поправся трохи.

— Докладу всіх можливих, — каже Ходжес, але вже ні до кого. Піт уже закінчив розмову.

Він чистить зуби, п’є знеболювальне і поволі залазить у піжаму. Потім лягає в ліжко й дивиться в темряву, чекаючи чи то сну, чи ранку — того, що настане швидше.

Брейді не забув взяти ідентифікаційний бейдж Бабіно з верхньої шухляди письмового столу, коли вбирався в його одяг, адже магнітна стрічка на зворотному боці перетворювала цей бейдж на універсальну перепустку. О 10:30 того вечора, приблизно тоді, коли Ходжес нарешті наївся програм про погоду, Брейді вперше користується цією перепусткою, щоб потрапити на територію парковки, призначеної для співробітників лікарні, коло головного корпусу. Удень тут не протовпитися, зате о цій порі є великий вибір місць. Він зупиняється на ділянці якнайдалі від проникливого світла натрієвих ламп. Відхиляє сидіння розкішної машини доктора Б. і вимикає двигун.

Він поринає в сон і відчуває, як пливе в легкому тумані незв’язних спогадів — усього, що залишилося від Фелікса Бабіно. Відчуває смак м’ятної помади дівчинки, з якою той уперше поцілувався, — Марджорі Паттерсон у старшій школі Іст-Джуніор у Джопліні (штат Міссурі). Бачить баскетбольний м’яч із потертим написом «VOIT». Відчуває тепло в спортивних штанцях, коли він впісявся, розмальовуючи картинки за бабусиним диваном, великого м’якого динозавра з полинялого зеленого велюру.

Дитячі спогади, очевидно, відходять останніми.

Невдовзі після другої години ночі він смикається від яскравої згадки: батько дає йому ляпанця за те, що грався сірниками на горищі, — і підхоплюється на ківшеподібному сидінні «бумера». На мить найвиразніша деталь того спогаду ще залишається: пульсація вени на почервонілій батьковій шиї, просто над комірцем синьої сорочки поло фірми «Izod».