Розділ «BADCONCERT.COM»

Вона реагує блискавично — вибиває з його руки зброю, б’є його ногою в пахвину, каратистським ударом шарахає його в потилицю, як Люсі Лью, коли той згинається від болю — і вибігає з дверей, репетуючи на все горло. Оцей уявний відеокліп у повному кольорі й стереозвуку програється в її уяві, поки Фредді стоїть, прикипівши до місця. Пістолет бахає. Вона робить два непевні кроки, налітає на крісло, в якому зазвичай дивиться телевізор, падає на нього і скочується вниз головою на підлогу. Світ темніє й даленіє. Останні її відчуття — тепло від крові у верхній половині тіла і в нижній — від того, що сечовий міхур перестав тримати.

— Ось і фінальний платіж, як обіцяно… — ці слова долинають до неї з далекої далини.

Чорнота поглинає світ. Фредді падає в неї і зникає.

Брейді доволі спокійно стоїть, дивлячись, як з-під неї розтікається кров. Він слухає, як хтось стукає в двері, намагаючись з’ясувати, чи все в квартирі нормально. Чогось особливого той, хто стукає, не чекає, але про всяк випадок краще перевірити.

Минає приблизно півтори хвилини, і він кладе зброю назад у кишеню пальта, поряд із «заппітом». Не може втриматися від того, щоб подивитися на комп’ютерну кімнату перед тим, як іти. Репітер продовжує нескінченний автоматичний пошук. Хай там як, а він здійснив дивовижну подорож. Чим вона скінчиться, передбачити важко, але певні результати точно будуть. І вони, як кислота, роз’їдатимуть старого відставного копа. Помста — дійсно така страва, що її краще споживати холодною.

Він сам-один спускається ліфтом. У вестибюлі також нікого. Заходить за ріг, підіймає комір дорогого пальта Бабіно, затуляючись від вітру, і пищить електронним замком «бумера» Бабіно. Сідає в машину, заводить її, але лише для того, щоб зігрітися. Перш ніж вирушити до наступного місця призначення, треба зробити ще дещо. Насправді йому не дуже й хочеться це робити, бо, попри всі свої людські гріхи, Бабіно має чудовий гострий розум і більша частина того розуму ще не пошкоджена. Знищити такий інтелект — це вчинити приблизно так само, як оті дурні й забобонні довбойоби з «Ісламської держави», що розбивали молотками на друзки пам’ятки культури й мистецтва, що їх уже неможливо відновити. Але він мусить це зробити. Ризикувати не можна, адже це тіло — також скарб. Так, у Бабіно високуватий тиск і слух трохи впав за останні кілька років, але теніс і походи до лікарняного тренажерного залу двічі на тиждень тримають його м’язи в доволі гарній формі. Серце дає сімдесят ударів на хвилину, не затинається. Не потерпає він ні від ішіасу, ні від подагри, ні від катаракти чи інших неподобств, що мучать багатьох його однолітків.

До того ж гарний лікар зараз йому дуже знадобиться.

Маючи це на думці, Брейді занурюється вглиб і знаходить те, що залишилося від ядра свідомості Фелікса Бабіно — мозку всередині мозку. Ця свідомість уже пошрамована й пошматована за всі попередні відвідини Брейді, але він ще там є, і це ще Бабіно, і він може (хоча б теоретично) перехопити контроль над ситуацією. Але він усе ж тут безпорадний, наче якийсь молюск без мушлі. Тільки ця свідомість нагадує не тіло, а радше густе плетиво світляних дротів.

Не без жалю Брейді хапає їх фантомною рукою і рве.

Ходжес проводить вечір, поволі сьорбаючи йогурт і дивлячись погодний канал. Зимова буря, якій мудрагелі-погодники дали дурнувате ім’я Ежені, продовжує насуватися і очікується в місті колись протягом завтрашнього вечора.

— Важко точніше сказати на цей момент, — каже лисуватий погодник в окулярах до красулі-білявки — погодниці в червоній сукні. — Але на наших дорогах він дасть нове значення виразу «стартостопний рух».

Білявка регоче так, наче колега по метеорологічній справі сказав щось надзвичайно дотепне, — і Ходжес пультом вимикає їх.

От клацалка, думає він, дивлячись на пульт. Запперами їх іще називають. Цілком собі винахід, якщо замислитися. Можна отримати доступ до сотень каналів дистанційно. Навіть не встаючи. Наче сидиш не у власному кріслі, а просто в телевізорі. Чи і там, і там водночас. Просто диво — справді.

Коли він іде до ванни чистити зуби, у нього дзвонить мобільний. Він дивиться на екран і не втримується від сміху, хоча це йому боляче. Зараз він спокійно сидить у власному домі, де текстове повідомлення нікого не стривожить, — а старий колега вирішив зателефонувати.

— Привіт, Піте, приємно знати, що ти мій номер не забув!

Пітові не до жартів.

— Я тобі зараз дещо скажу, Керміте, і якщо ти вирішиш щось із тим робити, то я буду як сержант Шульц в «Героях Хоґана»[41]. Пам’ятаєш такого?

— Ну звичайно. — Ходжес відчуває, що тепер у його животі панує не біль, а хвилювання. Дивно, наскільки вони подібні. — Я ж нічого не знаю.

— Отож. Так має бути, бо, на думку відділення, справу про вбивство Мартіни Стовер і самогубство її матері офіційно закрито. Звичайно, заново її відкривати з огляду на такий збіг обставин ми не будемо — це лежить на поверхні. Тут усе зрозуміло?

— Як Божий день, — погоджується Ходжес. — А який збіг?