Розділ «Чорнувата»

— Ні. І картку я викинула. Та й там був лише номер скриньки.

— У Нью-Йорку?

Барбара замислюється.

— Ні, тут, у місті.

— То ви взяли «заппіти».

— Так. Я мамі не сказала, бо вона б мені мораль прочитала щодо розмови з тим дядьком. Анкету я теж заповнила й відіслала. Гільда цього не зробила, бо в неї «заппіт» не працював. Тільки блимнув синім і згас. То вона його викинула. Пам’ятаю, вона сказала, що від безкоштовного годі чогось іще сподіватися. — Барбара посміюється. — Точнісінько як її мама.

— А в тебе працював.

— Так. Він старенький, але, ну такий… знаєте, якийсь такий кумедний, трохи по-дурнуватому. Спочатку так було. Краще б і мій зламався, тоді не було б того голосу. — Її очі почали самі заплющуватися, потім поволі розплющилися. Барбара всміхається. — Ого! Таке відчуття, що зараз відчалю.

— Стривай, ще не відчалюй. Зможеш описати того чоловіка?

— Білий, сивий. Старий.

— Старий-старий чи так, трохи літній?

Очі в Барбари стають скляними.

— Старший за тата, але молодший за дідуся…

— Років з шістдесят? Шістдесят п’ять?

— Так, десь так. Більш-менш ровесник Білла. — Раптом дівчинка різко розплющує очі. — О, знаєте що? Я дещо згадала. Я тоді подумала, що це якось дивно, і Гільда теж.

— Що ж?

— Він сказав, що він Майрон Закім, і на картці так було написано, а ініціали на валізі були інші!

— Не згадаєш — які?

— Ні… вибачте… — Отепер Барбара справді відчалювала.

— Подумаєш про це одразу, як прокинешся, Барб? На свіжу голову — це може бути дуже важливо!