Розділ «Чорнувата»

— Той, хто кричав на мене на вулиці, неправильно казав, — розповідає Барбара. — Я йому повірила, бо мені голос сказав повірити йому, але він був неправий.

Холлі хоче знати про той голос у грі, але Барбара, може, ще не готова про нього говорити. То натомість жінка питає її, що то був за чоловік і що він кричав.

— Він сказав на мене «чорнувата» — як у тому шоу по телевізору. По телеку це смішно, а на вулиці образливо. Це…

— Я бачила те шоу і знаю, як деякі люди це слово вживають.

— Але я не чорнувата. І ні про кого з тих, у кого темний колір шкіри, так не можна сказати. Ну правда. Навіть якщо вони мешкають у красивому будинку на красивій вулиці, наприклад на Тіберрі-лейн. Ми — чорні, ми весь час саме такі. Ви хіба не розумієте, що я знаю, як на мене в школі дивляться і що кажуть?

— Ну, звісно, всі розуміють, — каже Холлі, на яку весь час як-небудь дивилися і щось казали; у школі її дражнили «джіба-джіба».

— Учителі все балакають про гендерну рівність, про расову рівність. У них із цим суворо, без жартів — принаймні в більшості точно. Але кожному, хто йде коридором під час перерви, одразу впадають в око чорні діти, учні-китайці, які приїхали за обміном, і дівчинка-мусульманка — бо нас там таких десятків зо два і ми як дрібка перчинок, яка випадково потрапила до сільнички.

Тепер вона вже розійшлася, і її в голосі, ще слабкому, бринить обурення:

— Мене запрошують на вечірки, але багато куди не запрошують, а зустрічатися мені пропонували лише двічі. Один з хлопців, який кликав мене в кіно, був білий — і там на нас усі озиралися, а хтось нам на голови попкорн кидав. Мабуть, в наших кінотеатрах расова рівність закінчується, коли вимикають світло. А як я раз у футбол грала? Ось я веду м’яч понад боковою, чітко б’ю — і якийсь білий тато в сорочці-поло кричить дочці: «Тримай цю мавпу!» Я вдала, що не почула. Дівчинка типу так посміхнулася. Я хотіла її з ніг збити — от просто там, у нього на очах, але не стала. Проковтнула це. А колись — у першому класі старшої школи[32] — я забула на лавці підручник з англійської, а коли по нього повернулася, хтось засунув туди записку «Подружка Баквіта»[33]. Це я теж проковтнула. Може кілька днів бути все гаразд, навіть тижнів — а потім знову щось ковтай. У мами з татом те саме, я точно знаю. Може, у Джерома у Гарварді краще, але, можу закластися, навіть він теж інколи змушений щось ковтати.

Холлі тисне дівчинці руку, але мовчки.

— Я — не чорнувата, але той голос сказав мені, що це так, бо я не зростала в багатоквартирному будинку, батько мене не бив, а мати не вживала наркотики. Бо я ніколи не їла листової капусти з кукурудзяниками, навіть не знаю, які вони з себе. Бо я кажу «бадмінтон», а не «бамбінтон», «що», а не «шо». Бо в Нижньому люди бідні, а на Тіберрі-лейн мають усе, що треба. У мене є банківська картка, хороша школа, Джер ходить до Гарварду, але… але ви хіба не бачите… Холлі, ви хіба не бачите, що я ніколи…

— Ти ж цього не вибирала, — каже Холлі. — Ти народилася там, де народилася, і такою, як народилася, — і я теж. І всі ми, по правді кажучи. А в шістнадцять років тебе не просили змінювати нічого, крім хіба одягу.

— Так! І я розумію, що не маю чого соромитися, але голос змусив мене соромитися, відчути себе нікчемним паразитом — і воно ще не до кінця минулося. Наче в мене в голові такий слід слизу. Бо я ніколи не була в Нижньому раніше, і там так жахливо, і порівняно з ними я й правда якась чорнувата, і боюся, що голос ніколи мене не залишить і отруїть мені все життя.

— Ти маєш його задавити, — із сухою, відстороненою певністю каже Холлі.

Барбара здивовано дивиться на неї.

Холлі киває.

— Так. Ти маєш душити в собі цей голос, доки він зникне. Це перша твоя справа. Якщо ти про себе не подбаєш, то краще тобі не стане. А якщо тобі не стане краще, ти не зможеш нічого змінювати на краще у світі.

Барбара каже:

— Я не можу просто повернутися до школи і вдавати, що Нижнього не існує. Якщо я житиму, то треба щось зробити. Мала я чи ні, але треба.

— Міркуєш про яку-небудь волонтерську роботу?