Розділ «Чорнувата»

— Ну гаразд, — погоджується Білл. — Три дні. Якщо Джером допомагатиме.

Холлі каже:

— Обов’язково. Але спробуймо вкластися в два.

Відділок на Страйк-авеню нагадує середньовічний замок у країні, де короля скинуто й панує анархія. На вікнах товсті ґрати, автопарк захищений ланцюгами й бетонними бар’єрами. Відеокамери стирчать на всі боки, проглядаючи всі підходи, і все одно сіра кам’яна будівля обписана графіті, а один із круглих ліхтарів над входом розбито.

Ходжес і Холлі викладають усе з кишень, а Холлі — ще й із торбинки, у пластикові кошики і проходять крізь металошукач, який осудливо пищить на металевий браслет Біллового годинника. Холлі сідає на лавку в головному коридорі (за яким також наглядають численні камери) і відкриває свій айпад. Ходжес іде до столу, пояснює, навіщо прийшов, і за хвилину до нього виходить стрункий сивий детектив, трохи схожий на Лестера Фрімона з фільму «Дроти» — єдиного кіношного копа, від вигляду якого Ходжеса не нудить.

— Джек Гіґґінс, — називається детектив і простягає руку. — Як письменник, тільки не білий.

Ходжес тисне руку і знайомить детектива з Холлі, яка злегка махає йому рукою і, як завжди, нерозбірливо вітається, перш ніж повернутися до айпаду.

— Здається, я вас пам’ятаю, — каже Ходжес. — Ви раніше працювали на Мальборо-стрит, чи не так? Коли ви ходили в формі?

— Давненько, коли був молодий і несамовитий. І вас я теж пам’ятаю. Ви спіймали того типа, який убив двох жінок у парку Маккаррон.

— Спільними зусиллями, детективе Гіґґінсе!

— То нехай. Тут Кассі Шин телефонувала. Ваш хлопчик у нас сидить у кімнаті допитів. Звати Деріс Невілл. Ми в кожному разі збиралися його відпустити. Кілька свідків підтверджують його слова: він залицявся до дівчини, вона образилася і побігла на вулицю. Невілл побачив, що їде вантажівка, побіг, намагався відштовхнути дівчину від машини, і загалом йому це вдалося. Плюс там майже всі цього хлопчика знають. Він — зірка баскетбольної команди «Тодгантер», може, отримає спортивну стипендію в заклад із командою першого дивізіону. Учиться на відмінно.

— А що ж цей містер Відмінник робив на вулиці посеред буднього дня?

— А, їх усіх відпустили з уроків. Опалювальна система в школі вчергове обісралася. Утретє за зиму, а ще ж тільки січень. Мер каже, мовляв, тут у Нижньому все круто, робочих місць багато, всі страшенно процвітають, суцільне щастя й радість. Він з нами зустрінеться, коли будуть перевибори. Приїде на своєму броньованому позашляховику.

— А Невілл постраждав?

— Тільки долоні поздирав, та й усе. Жіночка по той бік вулиці — вона найближча була до місця події — розповіла, що він штовхнув дівчину і, цитую: «Налетів на неї, як здоровецький птах».

— Чи він розуміє, що може йти?

— Розуміє, але він погодився почекати. Хоче знати, як там дівчинка. Ходімо. Побалакаєте, та й піде собі. Хіба що у вас будуть якісь причини його не відпускати.

Ходжес усміхається:

— Я просто тут дізнаюся для міс Робінсон. Дозвольте в нього про парочку речей спитати, і ми обоє припинимо мозолити вам очі.

У кімнаті допитів тісно й парко, над головою порипують труби опалення. Але ця кімната, вочевидь, найкрасивіша в усьому відділку: там стоїть канапа, а столу з залізякою збоку, до якої за наручник припинають затриманого, немає. Канапа тут і там заклеєна стрічкою, і Ходжесові згадується чоловік, що його Ненсі Елдерсон бачила на Гіллтоп-корті, — отой, у заклеєній куртці.