Розділ «Чорнувата»

— Так, а як це пов’язано…

— Покладіть трубку, Таню. І повільніше. Я зараз у Кайнера. Зустріну вас у «невідкладній допомозі».

Він кладе слухавку і рушає назад до лікарні, незграбно, майже підтюпцем. І думає: «Чорт, це не місце, а якась мафія. Щойно мені здається, що я звідси вийшов, воно мене назад тягне…»

Машина «швидкої», блимаючи, задкує до одного з відсіків «невідкладної допомоги». Ходжес зустрічає машину, виймаючи поліцейське посвідчення, яке досі носить у гаманці. Коли парамедики й лікарі «швидкої» витягають з кузова ноші, він швидко показує посвідчення, спритно затуляючи печатку «на пенсії» великим пальцем. Суворо кажучи, це шахрайство: він вдає поліцейського — тож до цього трюку вдається нечасто, але цього разу він цілком доречний.

Барбарі далі ліки, але вона притомна. Побачивши Ходжеса, дівчинка міцно хапає його за руку.

— Білле! Як ви так швидко встигли?! Мама телефонувала вам?

— Так. Що з тобою?

— Та все гаразд. Мені дали якесь знеболювальне. У мене… кажуть, нога зламана. Я пропущу баскетбольний сезон, та й, мабуть, це не має значення, бо мама мене з дому не випустить до… ну, мабуть, так до двадцяти п’яти років.

По її обличчю течуть сльози.

Часу в нього мало, тож питання про те, що Барбара робила на МЛК-авеню, де інколи трапляється по чотири перестрілки між машинами на тиждень, має почекати. Є важливіші речі.

— Барб, ти знаєш, як звати того хлопця, який штовхнув тебе під машину?

Вона робить великі очі.

— Може, ти його добре роздивилася? Описати могла б?

— Штовхнув?! Ні, ні, Білле! Ні, це неправда!

— Офіцере, нам час іти, — каже парамедик. — Потім зможете її допитати.

— Чекайте! — кричить Барбара і намагається сісти. Хтось із лікарів обережно намагається її покласти, вона кривиться від болю, але Ходжеса цей крик сповнює надії. То хороший і сильний голос.

— Що, Барб?

— Він мене штовхнув уже потім, коли я вибігла на проїжджу частину! Він мене штовхав на тротуар! Він мені, напевне, життя врятував, і я рада! — Тепер вона вже зовсім розкричалася, і Ходжес ні на мить не вважає, що це через поламану ногу. — Я ж не хочу вмирати! Я не знаю, що зі мною було!

— Нам справді треба її оглянути, офіцере, — каже медик. — Їй треба рентген зробити.

— Не дайте їм нічого зробити з тим хлопцем! — кричить Барбара, яку везуть крізь подвійні двері. — Він високий! У нього зелені очі й борода-еспаньйолка! У нього «Тодгантер»…