Розділ «Чорнувата»

Деріс Невілл сидить на канапі. У цупких штанях і застібнутій на всі ґудзики сорочці — білий верх, чорний низ — він має вигляд чепурний і старомодний. Єдині вияви стилю — борідка і золотий ланцюжок на шиї. Складена шкільна куртка перекинута через бильце канапи.

Коли детективи заходять, він встає і простягає руку з довгими пальцями, наче створену для баскетболу. Долоня замазана помаранчевим антисептиком.

Ходжес обережно тисне руку, пам’ятаючи, що вона подряпана, і відрекомендовується.

— У вас зараз немає жодних проблем, містере Невілле. Власне, Барбара Робінсон прислала мене подякувати вам і подбати, щоб у вас усе було добре. Вона і її сім’я — мої давні друзі.

— А вона як?

— Ногу зламала, — каже Ходжес, підтягаючи собі стілець. Його рука машинально повзе вгору й береться за бік. — Могло б бути значно гірше. Готовий закластися, вона наступного року знову в футбол гратиме. Сідайте, сідайте.

Коли Невілл сідає, коліна в нього опиняються майже на рівні підборіддя.

— Та тут я, можна сказати, винен. Мені не треба було її дражнити, але вона така симпатична і взагалі… Але ж… Мені ж не повилазило… — Після паузи виправляється. — Ну не сліпий я. Під чим вона тоді була? Ви не знаєте часом?

Ходжес хмурить брови. Думка про наркотики у зв’язку з Барбарою в нього якось не з’являлася, хоча мала б: вона ж підліток, а ці роки в людини — час експериментів. Але ж він три чи чотири рази на місяць вечеряє в Робінсонів і ніколи не помічав у дівчинки ніяких ознак вживання наркотиків. Може, він занадто близький до неї. Чи занадто старий.

— А чому ви думаєте, що вона була під дією наркотиків?

— Ну хоча б тому, шо… що вона сюди прийшла, це перше. А на ній шмотки «Чепел Рідж». Я це знаю, бо ми з ними двічі на рік граємо. Ну й розносимо їх. І ще вона ходила як в тумані. Стоїть на бордюрі просто коло «Зоряної мами» — де ворожка сидить, — і вигляд у неї такий, наче зараз піде просто під машину. — Деріс знизує плечима. — Ну і я з нею забалакав, став її піддражнювати, чого, мовляв, від мами пішла. А вона як розлютиться, як та кицька. А мені вона сподобалася, ну і… — Він дивиться на Гіґґінса, потім знову на Ходжеса. — От зараз буде про те, чим я винний, і я чесно розкажу, о’кей?

— О’кей, — каже Ходжес.

— Ну от, дивіться, я в неї гру забрав. Так, пожартував просто, розумієте? Підняв над головою. Відняти назовсім я не збирався. А вона мені як наддасть ногою — як на дівчинку, будь здоров б’ється — і назад забрала. Отоді вигляд у неї був зовсім не обдовбаний.

— А який, Дерісе? — автоматично називає хлопця на ім’я Ходжес.

— Ну, слухайте, лютий! А ще переляканий. Немовби до неї оце щойно дійшло, куди вона потрапила, що вона на такій вулиці, де дівчатка у формі приватних шкіл не ходять, а тим більше самі. МЛК-авеню? Ласкаво, бля, просимо! — Він нахиляється вперед, склавши довгопалі руки між колін, обличчя серйознішає. — Вона не розуміла, що я жартую, уявляєте собі? Вона наче запанікувала, розумієте?

— Розумію, — каже Ходжес, і, хоча голос у нього зацікавлений, він насправді перебуває на автопілоті, вражений словами Невілла: «Я в неї гру забрав». Якась частина його розуму говорить, що це не може бути пов’язане з Еллертон і Стовер. Але більша частина переконана, що зв’язок є, і то безпосередній. — Мабуть, ви засмучуєтеся.

Невілл філософським жестом здіймає обдерті долоні до стелі, мовляв, ну що вдієш.

— Тут таке місце, слухайте. Це ж Нижнє. Вона впала з неба і зрозуміла, де вона, ото й усе. А я так чимшвидше звідси хочу вилізти. Поки можу. Буду грати в першому дивізіоні, вчитися гарно, щоб отримати хорошу роботу, шоб… щоб стати професіоналом. Тоді всю родину звідси витягну. Моя сім’я — це мама, я і двоє братів. Якби не мама, я б до такого не довчився, як зараз. Вона ніколи не дозволяла, шоб ми в багнюці гралися. А якби почула оце «шоб», то лаялась би страшне!

Ходжес думає: занадто хороша дитина, щоб бути справжньою. Та ж ні, ось він, сидить. Ходжес не сумнівається, що хлопець каже правду, й не хотів би уявляти, що сталося б із сестричкою Джерома, коли б Деріс Невілл сьогодні був на уроках.

Гіґґінс каже: