Розділ «Чорнувата»

У голові Ходжеса немов вмикається світло, і вперше відучора він забуває, що, можливо, скоро помре:

— Це точно?

— Порізала собі руки й зап’ястя і стекла кров’ю, — пояснює другий. — Ну, я таке чув.

— А якоїсь записки вона не лишала?

Практиканти не знають.

Ходжес іде до столу чергового. Бабіно й досі там, передивляється якісь папки з Вілмер (яку, схоже, тривожить її екстрене підвищення), але чекати Ходжесові немає коли. Це явно справа Хартсфілда. Він іще не розуміє, як таке може статися, але в усьому цьому відчувається рука Брейді. Князь самогубств грьобаний.

Він мало не звертається до сестри Вілмер на ім’я, але в останній момент інстинкт його зупиняє.

— Сестро Вілмер, я Білл Ходжес. — Це вона добре знає. — Я працював і на місці злочину в центрі, і в залі «Мінго». Мені треба бачити містера Хартсфілда.

Вона відкриває рот, але Бабіно встигає першим:

— Про це не може бути й мови. Навіть якби містеру Хартсфілду можна було приймати відвідувачів, що не відповідає розпорядженню з окружної прокуратури, бачитися з вами йому не можна. Йому потрібен спокій. Кожен із ваших несанкціонованих попередніх візитів цей спокій порушував.

— Це новина для мене, — м’яко відповідає Ходжес. — Щоразу, коли я до нього заходив, він просто там сидів. Тихо, як миска вівсянки.

Норма Вілмер крутить головою туди-сюди, неначе стежить за тенісним матчем.

— Ви не бачили того, що бачили ми після того, як ви йшли. — Вкриті щетиною щоки Бабіно червоніють. Під очима в лікаря темні кола. Ходжесу пригадується карикатура з підручника недільної школи «Життя з Ісусом» — іще в ті стародавні часи, коли машини були зі стабілізаторами, а в дівчат обов’язковим елементом шкільної форми були білі шкарпеточки. Лікар, що опікується Брейді, просто наче зійшов з тієї карикатури, тільки от Ходжес має сумніви, що перед ним затятий онаніст. Але він пам’ятає слова Беккі: деякі неврологи ще більш ненормальні, ніж їхні пацієнти.

— А що з ним було? — питає Ходжес. — Маленькі істерики? Чи там щось падає, коли я виходжу? Може, вода в унітазі сама спускається?

— Облиште жарти. Після вас залишалася психічна руїна, містере Ходжесе. В нього не настільки пошкоджений мозок, щоб він не відчував вашу одержимість. Злостиву одержимість ним. Я хочу, щоб ви пішли. У нас сталася трагедія, чимало з моїх пацієнтів засмучені.

Ходжес помічає, як очі Вілмер дещо збільшуються, і розуміє, що пацієнти, які зберігають притомність, — а тут чимало таких, які її цілком втратили, — нічого не знають про те, що старша медсестра покінчила з собою.

— У мене до нього лише кілька запитань, і я вже не мозолитиму вам очі.

Бабіно нахиляється до нього. Його очі за окулярами в позолоченій оправі всі в червоних прожилках.

— Слухайте уважно, містере Ходжесе. По-перше, містер Хартсфілд не може відповідати на ваші запитання. Коли б він міг, він би вже постав перед судом за свої злочини. По-друге, ви не маєте на це офіційних повноважень. По-третє, якщо ви зараз не підете, я викличу охорону і вас звідси виведуть.

Ходжес звертається до нього: