Розділ «Чорнувата»

— Я прийшов сказати саме про Ходжеса. Я не сумніваюся: він зараз їде сюди. До вас.

— Ходжес тут не раз бував, — каже Брейді, хоча, правда, старий коп-пенсіонер щось давненько не з’являвся. — Він так і вірив усе, що я в кататонії.

— Він починає все зіставляти. Він не дурень, ви ж самі не раз казали. Чи знав він Z-Боя, коли той був просто Бруксом? Він, певно, бачив його тут, коли приходив до вас.

— Уявлення не маю. — Брейді стомився, він задоволений. Тепер йому по-справжньому хочеться лише посмакувати смерть цього дівчиська Робінсон, а потім подрімати. Багато чого попереду, на нього чекають серйозні звершення, але зараз йому необхідно перепочити.

— Він не повинен бачити вас у такому вигляді. У вас щоки червоні, ви геть спітніли. Скидаєтеся на того, хто щойно переміг у міському марафоні.

— То не пускайте його. Ви можете. Ви ж лікар, а той — просто якийсь напівлисий старий хрін з соціальної безпеки. Зараз він не має навіть повноваження квитанцію на штраф виписати за прострочене паркування. — Брейді цікаво, як той нігер-косильник сприйме новину. Джером[28]. Чи заплаче? Чи впаде на коліна? Може, рватиме на собі одяг і битиме себе в груди?

Чи буде він звинувачувати Ходжеса? Навряд чи, але це було б найкраще. Це було б просто чудово.

— Добре, — каже Бабіно. — Так, ви маєте рацію, я це можу. — Він звертається рівною мірою до себе й до того, хто, з ідеї, є його піддослідним. А вийшов такий просто анекдот, чи не так? — Ну, принаймні не зараз. Адже, знаєте, в нього можуть залишатися якісь друзі в поліції. Може, навіть багато.

— Я їх не боюся і його теж не боюся. Просто не хочу його бачити. Ну, принаймні не зараз. — Брейді посміхається. — Після того, як він дізнається про дівчисько. Отоді я захочу його бачити. А тепер ідіть геть.

Бабіно, який нарешті починає розуміти, хто тут господар, виходить із палати Брейді. Як завжди, велике полегшення — виходити звідси собою. Бо щоразу після того, як він, побувавши доктором Z, перетворюється на Бабіно, до тями повертається дедалі менша частина доктора Бабіно.

Таня Робінсон телефонує дочці на мобільний учетверте за останні двадцять хвилин — і вчетверте чує лише бадьорий голосок Барбари: «Залишіть, будь ласка, голосове повідомлення…»

— Не зважай на все, що я казала тобі раніше, — каже Таня після гудків. — Я ще сердита, але просто зараз так хвилююся за тебе, що мені погано. Зателефонуй. Мені треба знати, чи все з тобою гаразд.

Вона кладе телефон на стіл і ходить вузькими колами кабінетом. Міркує, чи телефонувати чоловікові, і вирішує цього не робити. Поки що не треба. Він схильний метати блискавки від самої думки, що Барбара прогулює школу, і він вирішить: саме це зараз і відбувається. Спочатку Таня припустила це сама, коли зателефонувала місіс Россі — відповідальна за відвідуваність у школі «Чейпел Рідж»: спитала, чи Барбара залишилася вдома через хворобу. Барбара ніколи раніше не сачкувала, але кожен негарний вчинок колись робиться вперше, а надто коли йдеться про підлітків. Тільки от сама вона ніколи не втекла б з уроків, а, поговоривши з місіс Россі, Таня виявила: всі близькі подруги Барб у школі.

Тоді думки її стали похмурішими — і їй не йшов з голови щит над міською швидкісною автострадою, на якому поліція вивішувала повідомлення про зникнення дітей. Тані ввижався цей щит із написом «Барбара Робінсон», який мерехтів, неначе в якомусь пекельному кіно.

Телефон грає перші кілька нот «Оди радості», і вона бігом біжить до нього, думаючи «Слава Богу, слава Богу, я тепер її з дому не випущу до кінця зи…»

Тільки на екрані зовсім не усміхнене личко дочки. Там написано: «Головний міський відділ поліції». Жах опускається в живіт Тані, кудись у глибину, і якусь мить вона навіть не може поворухнути пальцем, щоб узяти слухавку. Нарешті їй вдається натиснути зелене «Прийняти», і музика стихає. Тепер усе в кабінеті, особливо родинна фотографія на столі, здається занадто яскравим. Телефон неначе сам підлітає до вуха.

— Алло?

Вона слухає…

— Так, це вона.

Вона слухає, а вільною рукою затуляє собі рот, щоб не було чути жодного звуку. Чує власний голос: