Розділ «Чорнувата»

— А ви впевнені, що це саме моя дочка — Барбара Розеллен Робінсон?

Поліцейський, який телефонує, каже: так. Він цього певний. На вулиці знайшли її посвідчення. Матері він не каже: щоб прочитати ім’я хазяйки, з документа витирали кров.

Ходжес відчуває, що щось нечисто, щойно виходить на галерею, яка веде від самої лікарні Кайнера до регіональної клініки мозкової травматології «Лейкс», де стіни пофарбовано в спокійний рожевий колір і день і ніч лунає тиха музика. Складається враження, що всі звичні справи зупинилися і майже ніхто не працює. На дорозі трапляються покинуті візки з їжею, на них охололі тарілки з якоюсь локшиною, яку в їдальні клініки вважають китайською. Медсестри збираються групками і тихо перемовляються. Одна, схоже, плаче. Двоє практикантів схилилися голова до голови коло фонтанчика з водою. Якийсь санітар говорить по мобільному, за що його теоретично можуть усунути від виконання обов’язків, але Ходжес вважає, що тому ніщо не загрожує: ніхто не звертає на того санітара увагу.

Ну, принаймні Рут Скапеллі ніде не видно, тож він має більше шансів навідати Хартсфілда. Ось на посту чергової Норма Вілмер, а вони разом із Беккі Хелмінгтон були джерелом усієї інформації про Брейді, перш ніж Ходжес припинив ходити до палати 217. Але погана новина полягає в тому, що за столом також сидить лікар. Із тим Ходжесові ніколи не вдавалося встановити контакт, хоча Богові одному відомо, скільки разів він намагався це зробити.

Він іде назад у бік фонтанчика, сподіваючись, що Бабіно не помітив його і скоро піде дивитися які-небудь результати томографії, а тоді до Вілмер можна буде спокійно підійти. Він трохи п’є з фонтанчика (скривившись і схопившись за бік, коли випростовується), а потім звертається до практикантів:

— Тут щось сталося? Таке враження, що всі на вухах стоять.

Вони вагаються й перезираються.

— Не можемо розказувати, — каже перший практикант. У нього на обличчі ще залишилося трохи юнацьких прищів, і на вигляд він має років із сімнадцять. Ходжес здригається, спробувавши уявити, як цей хлопчина асистує в операції, складнішій, ніж виймання скалки з пальця.

— Щось із пацієнтом? Може, з Хартсфілдом? Я питаю лише тому, що раніше служив у поліції і щось ніби відповідаю за те, що він потрапив сюди.

— Ходжес? — питає другий практикант. — Це ваше прізвище, так?

— Так, це я.

— Ви його спіймали, так?

Ходжес одразу погоджується, хоча коли б цю справу робив він сам, то Брейді порішив би в залі «Мінго» значно більше людей, ніж тоді в центрі. Ні, це була Холлі з Джеромом Робінсоном, це вони зупинили Брейді, перш ніж він встиг активувати свою саморобну пластикову вибухівку.

Практиканти перезираються знову, і тоді перший каже:

— Хартсфілд такий самий, як і був, овоч овочем. Це сестра Ретчед.

Другий штовхає першого ліктем:

— Про покійних поганого не кажуть, йолопе. Особливо коли той, кому скажеш, може потім передати далі.

Ходжес одразу прикладає палець до губ: мовляв, ні, не перекажу.

Перший практикант збуджено пояснює:

— Тобто старша медсестра Скапеллі. Вона цієї ночі покінчила з собою.