Розділ «Брейді»

Потім — запаморочення, відчуття розвороту, падіння. Хлопець виплюнув його, як кавунову насінину, навіть не спинивши мірного руху своєї швабри.

Із іншими, хто час від часу потикався до палати, у нього взагалі не виходило нічого — і ці невдачі були значно прикріші, ніж неможливість почухати обличчя, коли воно свербіло. Брейді спробував оглянути себе й підбити підсумки — вони виявилися сумними. Голова, яка постійно болить, вінчає скелетоподібне тіло. Рухатися він може, його не паралізувало, але м’язи атрофувалися, і навіть для пересування ноги на кілька сантиметрів потрібне геркулесове зусилля. Потрапити у свідомість медсестри Макдональд для нього було подібно до подорожі на чарівному килимі.

Але це вдалося лише тому, що в Макдональд якась форма епілепсії. Не дуже сильна, але двері вона трохи прочиняє. А в інших, як видається, є природний захист. Усередині того санітара він і кількох секунд не протримався — а коли б той довбодятел був одним із семи гномиків, то звали б його Сонько.

Від цього йому згадався старий анекдот. Перехожий у Нью-Йорку питає в бітника, як потрапити до Карнегі-холлу[25], — і отримує відповідь: «Практикою, дядьку, — каже той, — практикою».

Оце мені й треба, подумав Брейді. Практикуватися, набиратися сил. Адже старий коп-пенсіонер Керміт Вільям Ходжес десь ходить — і гадає, що переміг. Я не можу цього допустити. Я не бажаю допустити цього.

І от одного мокрого вечора посеред листопада 2011 року Брейді розплющив очі, сказав, що в нього болить голова, і попросив покликати матір. Сейді Макдональд тієї ночі не чергувала, а Норма Вілмер була з міцнішого тіста. Однак трохи вона від здивування все одно зойкнула — і побігла до доктора Бабіно, сподіваючись, що він іще в кабінеті.

Брейді подумав: «Ось так починається решта мого життя».

Брейді подумав: «Практика, дядьку, практика».