Розділ «Брейді»

А «кролик» провів п’ятнадцять місяців у темряві зародком духу, який у певний момент на шістнадцятий місяць пригадав власне ім’я. Звали його Брейді Вілсон Хартсфілд. Спочатку більш нічого не було. Ні минулого, ні теперішнього, ні його самого поза шістьма складами імені і прізвища. Потім, незадовго до того, як він міг би здатися й відійти, до нього прийшло ще одне слово. Слово «контроль». Колись воно означало щось важливе, тільки він не міг пригадати, що саме.

Він лежав на ліжку в палаті і змащеними гліцерином губами промовив це слово вголос. Він був там сам-один; до того часу, коли медсестра побачила, як Брейді розплющив очі й спитав, де його мати, залишалося ще три тижні.

— Кон… троль.

І світло увімкнулося. Точно так само, як у його комп’ютерній майстерні в стилі «Star Trek», яку він активував голосовим сигналом зі сходів, спускаючись до підвалу з кухні.

І ось він де — у своєму підвалі на В’язовій вулиці, і все там точно так, як було, коли він востаннє звідти вийшов. Було ще одне слово, яке вимикало ще одну функцію, і ось воно вже близько, він теж його пригадав. Бо це хороше слово.

— Хаос!

В уяві він вигукнув його так голосно, як Мойсей на горі Синай. Але в палаті то був хрипкий шепіт. Але слово зробило свою справу, бо ожив ряд ноутбуків на столі. На кожному екрані з’явилося число 20… потім 19… 18…

Що це? Заради всього святого, що це?!

Якусь панічну мить він судомно намагався пригадати. Знав він лише те, що цей відлік на семи екранах дійде до нуля, після чого машини зависнуть. Він втратить їх, цю кімнату і той клаптик свідомості, котрий він якимось чином зберіг. Він буде похований живцем у темряві свого власного ро…

І ось воно, те слово!

— Темрява!

Він викрикує його щосили — принаймні всередині себе. Зовні то теж був хрипкий шепіт давно не використовуваних голосових зв’язок. Пульс, дихальна активність і кров’яний тиск почали зростати. Невдовзі старша медсестра Беккі Хелмінгтон помітить це і прийде подивитися на пацієнта — поспішаючи, але не бігом.

У підвалі Брейді відлік на екранах зупинився на цифрі 14, і на кожному з екранів з’явилося зображення. Колись ці комп’ютери (які нині лежать у темній, мов печера, кімнаті, де поліція зберігає речові докази, — і кожна машина позначена латинською літерою від A до G) завантажувалися, показуючи кадри з вестерну «Дика банда». Але нині вони показували моменти з життя Брейді.

На екрані номер 1 був брат Френкі, який подавився шматком яблука, отримав власне пошкодження мозку, а пізніше упав до підвалу й зламав шию (у чому йому допоміг ногою старший брат).

На екрані 2 була сама Дебора. На ній був обтислий білий халат, який Брейді згадав одразу. Вона називала мене своїм медовим хлопчиком, згадував він, а коли вона цілувала мене в губи, її губи були трохи вологими, і в мене від того тверднув. Коли я був маленький, вона казала про це «стоячок». Іноді в ванні вона терла його теплою мочалкою і питала, чи мені приємно.

На екрані номер 3 були «Річ 1» і «Річ 2», які він сам винайшов.

На екрані 4 був сірий «мерседес»-седан місіс Трелоні з пом’ятим капотом і закривавленим радіатором.

На екрані номер 5 був інвалідний візок. Якусь мить Брейді не розумів, що це означає, але потім його осяяло. Це на ньому він проїхав до концертного залу «Мінго» ввечері, коли мали виступати «Довколишні». Ні в кого не викликав підозри бідолаха на візку.

На екрані номер 6 був усміхнений молодий красень. Брейді не міг пригадати його імені, принаймні поки що, але знав, хто цей хлопець: нігер-газонокосильник старого копа-пенсіонера.

На екрані номер 7 з’явився сам Ходжес у капелюсі, хвацько насунутому на одне око; він посміхався. Що, Брейді, спіймався? — казала ця посмішка. Ляпнули тебе моїм ляпанцем, і ось ти лежиш на койці, а коли встанеш і підеш? Готовий закластися — ніколи!