Розділ «Z. Січень 2016 року»

— Ти їж, Білле. Якщо я поїм усе своє швидше за тебе, то вийде, що я як свиня.

Ходжес їсть, хоча останніми днями апетит у нього слабенький навіть тоді, коли шлунок не влаштовує сцен. Коли шматок застряє в горлі, він змиває його чаєм. Мабуть, непогана думка — чай, здається, допомагає. Він думає про результати аналізів, які має побачити. Спадає на думку, що проблема може бути серйозніша, ніж виразка, що виразка якраз може виявитися найкращим сценарієм розвитку подій. Проти неї є ліки. А проти іншого — не дуже.

Коли він вже бачить дно на середині тарілки (але, Господи, скільки ж по краях полишалося), то відкладає палички і каже:

— Я виявив дещо, поки ти виловлювала Ненсі Елдерсон.

— То скажи.

— Я читав про ті «заппіти». Просто дивина, як оці електронні компанії з’являються — і раптом зникають. Як кульбабки навесні. Той «командер» не став аж надто популярним на ринку. Занадто простий, занадто дорогий, занадто складна конкуренція. Акції корпорації «Zappit» упали, і її перекупила компанія «Sunrise Solutions». Минуло два роки — і ця компанія теж збанкрутувала й закрилася. Що означає: «заппітів» давно вже нема і той чоловік, який роздавав пристрої, — якийсь шахрай.

Холлі швидко розуміє, до чого він веде.

— Тобто ота анкета — хвіст собачий. Щось таке, для, так би мовити, правдоподібності. Але ж той чоловік не намагався розкрутити жінку на гроші, ні?

— Ні. Принаймні нам про це невідомо.

— Щось тут дуже дивне, Білле. Ти будеш про це казати детективу Гантлі й міс Красиві Сірі Очі?

Ходжес бере з тарілки останній, найменший шматочок м’яса — і отримує нагоду впустити його назад.

— А чого вона тобі не подобається, Холлі?

— Ну, вона мене за ненормальну вважає, — спокійно пояснює жінка. — Такі справи.

— Та я впевнений, що вона не…

— Та ні. Вважає. І, мабуть, думає, що я й небезпечна теж, після того як я дала по голові Брейді Хартсфілду на концерті «Довколишніх». Але мені все одно. Я б і знову так зробила. Хоч тисячу разів!

Він кладе долоню на її руку. Палички в пальцях Холлі вібрують, мов камертон.

— Я знаю, що ти б так зробила. І була б тисячу разів права. Ти врятувала тисячу життів — і то за мінімальними оцінками.

Вона витягає руку з-під його руки й починає збирати крупинки рису.

— Ну, я можу жити із тим, що хтось вважає мене за ненормальну. Я все життя мала справу з такими людьми — з моїх батьків починаючи. Але тут і ще дещо. Ізабель бачить тільки те, що перед очима, і не любить тих, хто бачить більше чи, принаймні, шукає чогось більшого. Вона і до тебе так ставиться, Білле. Вона ревнує. Ревнує Піта до тебе.

Ходжес нічого не каже. Такої можливості він не розглядав.