Розділ «Z. Січень 2016 року»

Та де там — як Дональд Трамп! Де ж пак. Скоріше як той шейх на Близькому Сході, де нафти багато.

А якщо вона скаже Бабіно, що він їй середній палець показав?

«Та ні, — скаже він, — не може такого бути, сестро Скапеллі. То ви бачили всього-на-всього неусвідомлений судомний рух. Він досі ще не здатний до мисленнєвого процесу, який міг би привести до такого жесту. Та коли й міг би, чи став би він вам показувати такий жест?»

— Бо я тобі не подобаюся, — каже вона, нахиляючись уперед; її руки впираються в прикриті рожевим халатом коліна. — Правда ж, містере Хартсфілде? То ми квити — я тебе теж терпіти не можу.

Він на неї не дивиться, не подає жодної ознаки, що чує її слова. Просто дивиться у вікно на парковку через дорогу. Але ж насправді він її чує, вона абсолютно певна, і його небажання це визнати лютить її ще сильніше. Коли вона говорить — її мають слухати!

— Чи маю я повірити, що ти відірвав мені ґудзики на формі за допомогою якогось впливу на відстані?

Мовчання.

— Я краще знаю. Я ту форму й збиралася замінити. Там халат тіснуватий. Ти можеш задурити голову комусь більш легковірному, але не обманюй мене, містере Хартсфілде. Ти тільки й можеш, що тут сидіти. І вробляти ліжко, щойно отримуєш таку можливість.

Мовчання.

Вона озирається на двері, перевіряючи, чи зачинено, тоді прибирає з коліна руку і простягає до нього.

— Із тих людей, яких ти поранив, дехто страждає досі. Це тебе радує? Правда ж, тобі приємно? А оце тобі як сподобається? Ану ж бо, перевіримо!

Спочатку вона торкається його соска крізь сорочку, а тоді хапає двома пальцями. Нігті в неї обстрижені коротко, але, коли треба, ними можна колупнути. Вона викручує йому сосок спочатку в один бік, потім у другий.

— Оце біль, містере Хартсфілде. Як вам подобається?

На його обличчі той самий незворушний вираз, що й завжди, і медсестра лютує ще сильніше. Вона нахиляється ближче, їхні носи майже торкаються. Зараз її обличчя ще більше, ніж завжди, нагадує кулак. Блакитні очі вирячені під окулярами. У кутках її губ трохи піниться слина.

— Я б могла таке зробити і з твоїми яєчками, — сичить вона. — І, можливо, навіть зроблю.

Так. Могла б. Адже він Бабіно не зможе поскаржитися. Він вимовляє, може, сорок слів, і мало хто взагалі розбирає, що він каже. «Хочу ще кукурудзи» в нього звучить як «хо-ще-ку-ку-зи» — десь так у старих вестернах індіанці говорили. Єдине, що він може вимовити чітко — то слова «Де моя мама?», і кілька разів Скапеллі з великою приємністю нагадувала йому, що його мати померла.

Вона знову викручує йому сосок. Спочатку за годинниковою стрілкою, потім проти. При цьому щипає якомога сильніше, а руки медсестри — це сильні руки.

— Ти вважаєш доктора Бабіно за свою домашню тварину, але ти все неправильно зрозумів. Це ти — його тварина. Його кролик піддослідний. Він вважає, що я не знаю про ті експериментальні ліки, які він тобі дає, а я знаю. Вітаміни, каже він. Вітаміни, пупсику. А я все знаю, що тут робиться. Він вважає, що повністю тебе вилікує, але цього не буде ніколи. У тебе все занадто запущене. А якщо й зможе, то що? Постанеш перед судом — і сядеш до кінця життя. А в державній в’язниці Вейнсвілл гарячої ванни немає.

Вона так міцно стискає йому сосок, що на її зап’ясті проступають жили, а той не показує й знаку, що відчуває, — просто з відсутнім обличчям дивиться на парковку. Якщо це триватиме й далі, то хтось із медсестер помітить синець, набряк і це запишуть йому в картку.

Вона відпускає його і відступає, важко відсапуючись, — і тут жалюзі на вікні різко торохтять якимсь кістяним звуком. Медесестра аж підскакує і роззирається. Коли вона знову повертає голову — Хартсфілд уже дивиться не на парковку. Він дивиться просто на неї. Його очі ясні й притомні. Скапеллі відчуває сильний напад жаху, робить крок назад.