Розділ «Голови і шкури»

— То сідаймо в оцей спортивний автомобіль. Насувається буря, і я б хотів заїхати якнайдалі по І-47, доки ми її зустрінемо.

Джером стоїть, спершись на капот свого «ранглера», коли вони виходять із закладу прокату, тримаючи ключі від універсального «експедішена». Він пригортає Холлі й шепоче їй на вухо:

— Останній шанс. Візьміть мене, будь ласка!

Вона хитає головою коло його грудей.

Джером відпускає її й дивиться на Ходжеса у старому капелюсі, криси якого вже притрусив сніг. Ходжес простягає руку:

— За інших обставин я б тебе обійняв, але зараз це боляче.

Джером міцно стискає йому руку. В очах у нього сльози:

— Будьте обережні, друже. Не зникайте зі зв’язку. І Холліберрі назад привезіть!

— Так і планую, — відповідає Ходжес.

Джером дивиться, як вони сідають в «експедішен»: Білл залазить за кермо; йому це, вочевидь, важко. Джером розуміє, що вони роблять правильно — з усіх трьох ним жертвувати найгірше. Це не означає, що йому така думка подобається чи він менше почувається маленьким хлопчиком, якого відправили додому до мами. Він би поїхав за ними, думає він, коли б Холлі не сказала йому того, що сказала в порожньому вестибюлі: «Коли з нами щось станеться, лишаєшся тільки ти».

Джером сідає в джип і прямує додому. Коли заїжджає на швидкісну магістраль, його раптом охоплює сильне передчуття: він більше не побачить жодного зі своїх двох друзів. Він намагається переконати себе, що це все тупорилі забобони, але йому не вдається.

Коли Ходжес і Холлі звертають на І-47 на північ, сніг уже не жартує. Поїздка під ним нагадує Ходжесові науково-фантастичний фільм, який він колись дивився з Холлі: коли зореліт «Ентерпрайз» входить у гіперпростір чи як там воно називається. На дорожніх знаках висвічується: «СНІГОВЕ ПОПЕРЕДЖЕННЯ» і «40 М/Г», але на спідометрі в Ходжеса — шістдесят, і він триматиме цю швидкість якомога довше: може, й тридцять миль. Може, лише двадцять. Кілька машин дорогою сигналять йому: повільніше! — він проминає масивну фуру на вісімнадцять коліс, за якою тягнеться півнячий хвіст снігової мли, — це наче вправа з контролювання страху.

По майже півгодинній мовчанці Холлі порушує тишу:

— Ти зброю взяв, правда? Це ж вона в тебе в торбі?

— Так.

Вона розстібає ремінь безпеки (від чого він нервує) і виловлює з заднього сидіння торбу.

— Заряджено?

— «Ґлок» заряджений. А тридцять восьмий ти заряди. Він для тебе.

— Я не вмію.

Ходжес колись обіцяв зводити її на стрільбище і повчити цієї справи, щоб вона отримала право носити приховану зброю, але вона різко відмовилася. Більше він не пропонував, гадаючи, що Холлі ніколи не буде потрібно носити зброю. Що він ніколи не поставить її в таку ситуацію.