Розділ «Нехай мене звуть Ґантенбайн»

Я стенаю плечима.

— Слідство довело, — каже він не без нотки погрози в голосі, — що, наприклад, особи на ймення Камілла Губер ніколи не існувало й немає, так само як і добродія на ймення Ґантенбайн...

— Знаю.

— Ви розповідаєте самі вигадки.

— Я живу самими вигадками.

— Гаразд, — каже він, — а що сталося насправді тієї пори і в тому місці, де ви були?

Я заплющую очі.

— Чому ви не відповідаєте?

Я мовчу.

— Ви забули, мій любий, що є свідок.

Потім, я чую, відчиняє двері, а почувши перестук високих підборів, я ще раз розплющую очі, щоб побачити, яка тут відбувається гра...

Я бачу:

У пляшці рештки бургундського, я знаю, острівець плісняви на червоному вині, далі рештки твердого, мов цеглина, хліба, в холодильнику скрутилася висохла шинка, в каструлі плавають каламутні рештки компоту, абрикосові покидьки — припаси для мумії, знаю, я сиджу в плащі й капелюсі, тхне камфорою, порохом, мастикою для підлоги, килими згорнені, я сиджу на бильці м’якого крісла й граюся коркотягом, ніхто не знає, що сталося, всі м’які меблі накриті білою тканиною, я знаю, віконниці зачинені, всі двері стоять навстіж, мені досить тільки підвестись, я знаю...

Я сліпий. Я знаю про це не завжди, а інколи. Тоді я знову сумніваюся, чи оповідки, які я можу уявити собі, часом не є моїм життям. Я не вірю. Я не можу повірити, що те, що я бачу, — це вже хода світу.

Оповідка для Камілли

(після того, як до неї заходив поліцай):

— Повинен бути порядок, — кажу я. — Багато років тому у вас щось сталося, і ви дуже тяжко пережили ту подію. Тут, у місті. Раптом з’явився чоловік, що ніколи не хотів називати свого імені, вже не кажучи про те, щоб розповісти оповідку. Про цього сучасника відомо тільки те, що він, напевне, жив, і за доказ тут править його труп, знайдений якось уранці в річці Лімат, ранок був дуже гарний, пригадую, я саме вийшов на міст Гельмгаус, щоб годувати звідти лебедів. У загороді для качок і лебедів там стояла тоді, а можливо, стоїть і досі, велика плакуча верба, її довге гілля звисало в зелений Лімат, листя похитувалося шелесткими гірляндами, там була справжня ідилія: каченята, барвисті, мов глянцевий папір, лебеді з білою гідністю, трохи далі церква Гросмюнстер, Карл Великий із чайками на короні, передзвін об одинадцятій годині... отже, там воно все і сталося. Труп не знайшли б ще довго, а можливо, й ніколи, якби бочки, на яких стоять ґрати для качок, з роками не вкрилися іржею. Одне слово, чи то служба підводного будівництва, чи то паркова служба мали коли-небудь замінити заіржавілі діжки під хатками для лебедів. Піднявши трухляві дошки, щоб підступитися до вкритих слизом бочок, робітники побачили не менше вкритий слизом труп, одразу припинили роботу й повідомили поліцію, яка невдовзі привеслувала на зеленому човні, передзвін об одинадцятій годині ще не скінчився, він триває аж десять хвилин і належить до моїх найрадісніших спогадів; найкраще, на мою думку, його чути тоді, коли йти по мосту Гельмгаус, тоді над водою поєднуються дзвони з усіх веж... Можливо, саме тому там опинився і труп. Звичайно, я був не єдиним, хто хотів тепер побачити, що там діється. Обидва поліцаї в зеленому човні з міським гербом, один із веслом, а другий із довгим багром, були в мундирах і шоломах, наче мали арештувати когось, і видавалися схвильованими, з мосту на них витріщалася сила людей, і довгий час не відбувалося нічого. Дзвони об одинадцятій калатали й далі. На мосту хтось із тих, що все знають найкраще, розводився, мовляв, треба шарпнути щосили та й витягти той труп, бо тепер уже знали, що там труп, і громадськість, здається, мала право знати, чий він. Але труп міцно застряв між двома іржавими бочками. Що менше можна було вдіяти що-небудь, то більше наростала напруга, дзигарі на той час уже замовкли, і, зрештою, щось таки мало статися, навіть якщо й не через труп, бо за цілу годину його таки витягли. Навряд чи можна було б діяти інакше: поліцай із багром, отримавши пораду від другого, який невтомно працював веслом, щоб не знесла течія, штрикав і штрикав багром між слизьких іржавих бочок, не думаючи, що труп, тільки-но вивільнившись від свого полону, одразу попливе за течією. Так воно й сталося, тож глядачі на мосту мали на що дивитися. Річкою щось плило — труп, повільно, але так, наче мав ще одне бажання, ба навіть рішуче прагнення: втекти. Поки з допомогою вправних ударів весел довгий човен розвернувся й поплив навздогін, труп уже відплив на кілька метрів. Обличчям донизу, звичайно, нерухомий і не допомагаючи собі руками, він плив, наче тільки й чекав цієї миті, за течією, в супроводі човна з міським гербом, човен хитався від могутніх ударів весел. І кожен обізнаний городянин знав, що плисти за трупом можна тільки до мосту Уранії, бо під ним не пройде жоден човен. Дехто з глядачів побіг уздовж Лімату, власне, й не побіг, а пішов якомога швидше. Однак більшість, щоб зберегти гідність міста, припинили споглядати й пішли собі далі, наче нічого не сталося, гідні, немов лебеді, які розпустили крила, а потім знову їх склали і спокійно пливуть. А от труп далеко не заплив. Уже коло мосту Ґемюзе, що має багато опор, він знову зачепився, й цього разу течія перевернула його обличчям догори. То був чоловік. Кілька квітникарів, що продавали квіти на мосту, побачили обличчя, яке вже розкладалося, а поліція, що саме там мала свій пост, одразу була на місці й досить численна, щоб відвернути потік перехожих, тож принаймні на мосту стала господарем ситуації, розумієте, не давала людям зглядатися, люди не знали, що сталося, на їхні запитання ніхто не відповідав, і здавалося, ніби йдеться про квіткові кіоски. Склалося враження, ніби в Цюриху раптом заборонили продавати квіти. Знову довгий час нічого не відбувалося. Щоправда, невдовзі з’явився інспектор поліції, що керував дальшими діями, але поради, які він давав як людина досвідчена, вимагали часу. Він чекав у цивільному й курив сигару «Russli-Stumpen». Труп був у такому стані, що, коли намагатися витягти його за кінцівки, навряд чи вдалося б підняти його цілим. Тим часом було вже опівдні, година пік, тільки труп ніколи не поспішав: лежав горілиць, глухий до вуличного гармидеру, й дозволяв Лімату дзюркотливими вирами обпливати свою вкриту слизом бороду і, здавалося, зрікся всяких думок про втечу. І все-таки інспектор поліції, чоловік обачливий, наказав наглядати за ним, а тим часом не так курив, як жував свій недопалок; човен тепер прив’язали до металевої опори, навколо нього теж дзюркотіла, крутячись, вода; труп, що зачепився, був десь на відстані багра, і поліцай пильно наглядав за ним. Стояв теплий полудень. Серпень. Труп був у зимовому пальті, рукавичках, проте без капелюха. Одного разу поліцай зняв шолом і витер піт, а потім знов одягнув його, зберігаючи повну бойову готовність. Здавалося, було б найкраще, якби труп просто втопився, але це вдавалося тільки голові. Зрештою приїхав і чорний автомобіль із труною. Тепер уже й цікаві могли щось бачити, незважаючи на поліційний кордон: труну з голих ялинових дощок. Труну треба було обв’язати линвами, й інспектор поліції взявся до цієї роботи власноруч. План був зрозумілий: під водою підвести труну під труп. Труп, напевне, був дуже розкладений і слизький, тож обом поліцаям із міською кокардою на шоломі, які мали його, так би мовити, зачерпнути й підняти нагору, годі було позаздрити. Коли труну на чотирьох линвах опускали вниз, цей процес тривав досить довго, й цікаві, стримувані бар’єрами, бачили тільки інспектора поліції, як він давав згори від поренча вказівки вниз, наче то була звичайнісінька річ: спершу спокійно й по-діловому, а потім із похитуванням головою — труп, здається, не дотримувався його вказівок. Коли цікаві, а дехто вже й роздратований, бо тупий поліцай і далі не відповідав на жодне запитання, нарешті почули зойк, коротенький зойк, то ніхто не знав, що сталося, де-не-де почувся навіть сміх. Інспектор поліції лише мовчки похитав головою, й невдовзі люди побачили поліційний шолом, що плив униз по зеленому Лімату, а за ним труну з трупом усередині, потім човен тільки з одним поліцаєм на кормі, тим часом як другий, шубовснувши у воду, і то в мундирі та чоботях, добирався навскіс до берега, вже не дбаючи про успіх операції. Поліцай на човні вже нічого не міг удіяти, труну, що повільна плила, він супроводив, як і сподівалися, лише до мосту Уранії. Далі труна попливла вже сама, то ногами вперед, то головою, наче випробовувала, яка позиція краща для довгої подорожі. Труну зносило праворуч, тож невдовзі вона вдарилася об набережну, і то не раз, загрожуючи розбитися, і це біля Вокзального мосту, де її не відразу помітили. Адже не кожен, якщо не бачить поліції, дивиться через поренча вниз. Якщо на мосту Ґемюзе й далі ще стояли непотрібні бар’єри, тут не було жодного поліцая, тож труп мав перепочинок, тим паче, що набережна там досить висока; можна було бачити, як труп хитається в труні, але дістати його годі. Після численних ударів об мур труна нахилилася і одна рука випала назовні. Навіть поліцай-регулювальник, якого викликали з будки, нічим не міг зарадити: скинув білі рукавички, вочевидь замислившись, що робитиме потім, і на цьому й зупинився. Чимало людей повідверталися. Надто велику огиду, здається, навівала рука, бо, хоч і зрідка, ворушилась, то піднімаючись, то опускаючись у воді. Тільки регулювальник з білими рукавичками в кулаці не відвернувся, мабуть, мундир зобов’язував. Його постанова зателефонувати в головне управління й доповісти була єдиною розумною дією, цього, здається, чекав і сам труп. Але тільки-но поліцай пішов до телефону-автомата, як вистачило одного збурення течії, щоб труну понесло далі. Об набережну вона вже не билася. Пливучи широкою дугою, труна знайшла собі прохід під Вокзальним мостом і безсоромно випливла з другого боку, і то головою вперед, тепер тільки головою вперед. Її вже не крутило, вона стрімко пливла і коло будинку кантональної адміністрації, здається, прискорила свій хід, наче ще сьогодні прагнула добутися до моря. Чи дивився тоді хто-небудь із того будинку у вікно, я не знаю. Щоправда, труна черкнула опору нового мосту Вальхе, але це затримало її ненадовго; вона ще раз обернулася, не вдарившись ні об що, і попливла, тепер кренячись у різні боки, проминула літній зелений парк Швейцарського краєзнавчого музею і знову мчала вниз по річці, хитаючись, але невпинно, і невдовзі склалося враження, що Цюрих справді не зможе затримати її, — Цюрих, що повернувся до свого порядку денного: спокійно-білі лебеді під плакучою вербою коло готелю «Helmhaus», високо вгорі чайки на короні Карла Великого, замість передзвону об одинадцятій годині тепер чулися сигнали точного часу швейцарського радіо, бар’єри на мосту Гемюзе прибрали, човен прив’язали до буя, регулювальник знову махав із будки білими рукавичками... Згодом одна мати з дитячою коляскою подзвонила в поліцію, її змусив чоловік, який вважав, що треба подзвонити: вони побачили труп у так званому Драт-Шмідлі, місці, де є невелика гребля, й картина, мабуть, приголомшила його: відкрита труна мало не вертикально стояла серед збуруненої води, всередині був труп.

Камілла аж рота роззявила з подиву.

— Атож, — підтвердив я, — саме так і було.

— Який жах!