Розділ «Нехай мене звуть Ґантенбайн»

— А татусь недобрий.

Що ж, трапляється.

— Я хочу іншого татуся.

От уже це, навіть на думку Ділі, зайшло задалеко, хоча саме завдяки цим словам гості зберігають свій гумор. Тепер уже Ліля вичитує дитині й навіть погрожує покаранням. Беатрисі не слід такого казати. Тобто про своє бажання мати іншого татуся. За це їй не дають десерту. В цьому пункті Ліля дуже сувора. Гантенбайн мовчки чистить собі банан, а дитина ще ніколи не відчувала такої кривди: можливо, цей чоловік, що навпомацки чистить банан, справді не її татусь... Хай там як: телебачення, про нього точилася розмова, телебачення як інструмент індустрії свідомості і взагалі мистецтво за технічної доби, передусім телебачення, тут кожен може щось сказати, за винятком Ґантенбайна, що заткнув собі рота бананом.

Я уявляю собі:

А загалом усе йде напрочуд добре й гарно, Ліля і Ґантенбайн із дитиною, інколи вони їздять на прогулянки, а дитина — це дитина, і Гантенбайн та Ліля тримають її за рученятка, щоб вона могла гойдатися, Ліля тримає повну ложку й розповідає про віз із сіном, що хоче до клуні, а коли дівчинка втомлюється, Гантенбайн бере її на плечі, вдає коника і гарцює, а коли ця пора минула, є й інші ігри, інколи навіть коклюш, приходять Макс і Моріц, улітку купаються, взимку катаються на санках — на все своя пора, Ліля купує їй сукенки зі смаком, Гантенбайн розповідає про Всесвітній потоп і Ноїв ковчег, усі сміються над дитячими фразами, а коли Ліля на гастролях, вона телефонує й розмовляє з Беатрисою, незабутня сцена, як Беатриса сидить на поні, потім ідуть сопілки й т. ін., тож Лілі й Ґантенбайнові немає потреби розмовляти надто багато між собою, дитина майже завжди присутня, а коли Беатриса хоче дізнатися, звідки беруться діти, їй пояснюють — так і так...

Я уявляю собі:

Анекдотична оповідка про їхню першу зустріч у гардеробі, Гантенбайн як сліпий із трояндами, що в захваті від гри, майже годиться, але не зовсім, бо тут немає нічого анекдотичного... Ліля жила тоді, звичайно, не без приятеля, а втім, це аж ніяк не обходило Гантенбайна. Це твердження такою мірою слушне, що в оповідці, яку так охоче розказує Ліля, про нього не згадано; того Лілиного приятеля, що тоді сидів у гардеробній, Гантенбайн справді не бачив. Але ж той чоловік сидів там (якщо не в оповідці, то все-таки в дійсності) увесь час, щоправда, не коло її гримувального столика, та однаково досить помітний у єдиному затишному фотелі; він мовчав і гортав газету, сидів із капелюхом на голові, розставивши ноги і впевнений, що він там присутній. Отож він сидів. Наче меблі. Чоловік у розквіті літ, колись дуже закоханий у Лілю, тепер на стадії зрілої любові, готовий до шлюбу без нетерпіння, з капелюхом на голові. Поки Гантенбайн виконував свій дуже безпорадний і тільки в оповідці переконливий номер із трояндами, той у капелюсі навіть не прислухався, певне, знаючи про Лілину потребу в сліпому схилянні. Йому досить було кашлянути, щоб налякати сліпого шанувальника. Навіть не відриваючи очей від газети, він згодом запитав мимохідь: «Що це в тебе за пташка була?» Він сказав «пташка», і це трохи образило Лілю, бо ж усе-таки приходив шанувальник. Без капелюха на голові. Вона мовчала. На користь Гантенбайна. Він справді тоді бачив лише Лілю. Ще простішого доказу, що він сліпий, він не зміг би вдати... Згодом він, звичайно, дізнався, що Ліля жила не сама, але озиратися було вже запізно, в гардеробній тепер ніхто не сидів. Тільки фотель, де сидів той приятель, стояв і досі. Але в ньому вже сидів Гантенбайн. А Ліля на сцені й далі грала ту саму роль. Гортати газету, аж поки в залі вибухнуть аплодисменти, Гантенбайн не міг собі дозволити, бо ж Ліля вірила в його сліпоту й кохала його через неї. Він бачив телеграми, встромлені навколо її дзеркала, побажання щастя, деякі з золотим кантиком, бачив у її дзеркалі й себе: закоханого, що сліпо чекає, поки в залі гримнуть оплески. І отак щовечора, аж поки раптом з’являлася Ліля: в іншому вбранні, а ще й з чужими косами, почасти лялька, гарна, але розмальована для вітрини, гарна здалеку, сині брови, зелені повіки, жовті щоки; її обличчя стає таким грубим, таким грубим увиразненням краси, що навіть її очі більшають, і Ґантенбайн у душі щоразу здригається. Мов перед якоюсь пташкою. Гардеробна замаленька, Ліля ще під впливом ролі, але вже без тексту. «Як пройшла вистава?» — запитує він, щоб почути її голос. Тільки голос був Лілею. Потім вона була змушена ще раз виходити на сцену, глядачі й далі плескали. Демонстративно. Наче прагнули повідомити сліпому Ґантенбайнові, яка чудова жінка, що її він кохає. І отак щовечора. Він, розумієте, пишався, й відкорковував тим часом пляшечку шампанського. Пишався чим? Водночас він сам видавався зайвим. Ґантенбайн не міг аплодувати: схиляння в нього відібрали. Він наливав їй келих — це все, що він міг зробити. Кожні овації коли-небудь ущухнуть, тож потім Ліля тішилася своїм коханням, пила шампанське, Ліля за гримувальним столиком, а Ґантенбайн у єдиному затишному фотелі, споряджений темними окулярами для сліпих. Він бачить, як вона витирається ватою, Ліля в шовковому халаті, Ґантенбайн із чорним ціпком. Отак він і сидить у її гардеробній — сліпий, але присутній. Ліля така, як і завжди після вистави: розслаблена, збуджена, розвіяна. Вона не чує стукоту в двері, і добродій, що зайшов, не чекаючи довго на відповідь, здається, знає, що Ґантенбайн сліпий, бо не кивнув йому головою. Наче Ґантенбайна й немає в гардеробній, наче він відсутній. А той добродій, певне, якийсь постачальник, він почувається так, ніби може бути вільним від усякої пристойності. Добродій наприкінці розквіту своїх літ. Оскільки Ліля його не бачить, бо саме заплющила очі, щоб зняти макіяж із повік, Ґантенбайн каже: «Здається, хтось стукав». Але Ліля не чула стукоту, а добродій, переконаний, що Ґантенбайн не бачить його, стоїть тихо, поки Ліля кидає в сміттєвий кошик брудні ватні тампони, набираючи дедалі більшої готовності розмовляти з Ґантенбайном. Зосередившись на своїх пальцях і витираючи їх об рушник, вона запитує, куди підемо їсти, і просто не помічає, що в гардеробній є ще один чоловік. Що він, Ґантенбайн, пережив того дня? Адже він міг навіть гадати, що той гість зараз вихопить пістолета з кишені й вистрелить у Лілю, з ним щось негаразд, він мовчить, наче робить себе отак невидимим від Ґантенбайна, а може, лише хоче поговорити з Лілею. Віч-на-віч. Гість блідий, неголений, невиспаний. Ґантенбайн і досі не складе думки, де можна поїсти, і мовчки гладить собаку; Пач занепокоївся і пильно придивлявся. Ця сцена тривала навряд чи й хвилину, але, здавалося, безкінечно. Тільки тоді, коли Ліля нахилилася до дзеркала, щоб перевірити повіки, вона злякалася, а її тоненькі пальчики, що саме мали протирати скроні, заціпеніли перед чоловіком у дзеркалі. Вона впізнала його. Навіть Ліля не казала ні слова, щоб гість і далі був невидимий. Її обличчя, як бачив Ґантенбайн, не лишало жодного сумніву: це був чоловік, якого Ґантенбайн тоді не бачив. Тепер без капелюха на голові. Показати тепер, що Ґантенбайн не сліпий і розуміє ситуацію, було б завеликим підступом. Тож він гладив собаку. Але й мовчання могло б виказати Ґантенбайна, тож він запропонував тепер, де можна поїсти, крім нього більше ніхто й слова не сказав. Коли Ліля обернулася, того чоловіка не стало не тільки в дзеркалі, а й у гардеробній. Без слів. Його прихід, хоч і видавався комічним якусь мить, справляв тепер радше моторошне враження. Але ж Ґантенбайн не міг запитати: «Хто то був?» До того ж він знав це, а що означає цей візит, здається не знала навіть Ліля. Ґантенбайнові було шкода її, вона аж поблідла з переляку. Але Ґантенбайн знав, що йому треба мовчати, зрештою, він мав і свій переляк, який годилося приховати. Власне, бажання несподіваного гостя було зрозуміле: він прагнув повернути свою Лілю! Свою! Саме ця мовчазна вимога в його очах надавала йому такої моторошної подоби, що виникала думка про пістолет у його руках, людина втрачала самовладання, як і сам страхітливий гість. Ліля, безперечно, ще ніколи не бачила його таким. Вона тепер підвелася, ще досі бліда з переляку, і взяла двері гардеробної на засув, на що Ґантенбайн, щоб розвіяти її тривожні думки, розповів про кумедну витівку Пача, нову, вигадану точнісінько так само, як і решта, що не завадило Пачеві гордо заметляти хвостом, але спроба Ґантенбайна виявилася невдалою, Ліля ціпеніла дедалі більше, мабуть, на думку, що гість може чекати її коло службового виходу, заховавшись на темному подвір’ї. А втім, пістолета він, безперечно, не мав, а тільки справляв таке враження: адже прийшов не застрелити її, а одружитися з нею. Запізно. Коли в двері постукали, Ліля не хотіла відкривати засув, тож довелося Ґантенбайнові. Й він справді відчинив двері, то була бажана нагода показати себе як чоловіка. Але в дверях стояла лише служниця, що передала листа, який Ліля одразу відкрила й прочитала, проте не вставила в раму дзеркала. Коли вона нарешті скинула перуку, то дивилася на Ґантенбайна так, наче вперше засумнівалася в його сліпоті, непевна, чи він справді нічого не бачив, тепер, коли була з власними косами й гарна, лист вочевидь заспокоїв її, і вона позбулася страху, що на неї чигають на подвір’ї. Згодом вони пішли їсти, Ліля і Гантенбайн, що, як і завжди, розрізав для неї форель. Потім пішли додому. Безперешкодно. А коли Гантенбайн запитав мимохідь, чи Ліля часом не чула чогось про свого колишнього приятеля, вона відверто відповіла, що він повернувся, так, він тепер у місті. Вона бачила його, але не розмовляла з ним. Її відповідь здавалася не менш незначущою, ніж його запитання, а що Ліля далі замовкла, її приголомшеність, бачив він...

Я розумію:

Людина змушена покинути свого партнера, постанова — це постанова, вже несхитна, але відокремлення внаслідок тієї постанови ще не відбулося, відокремлення прагнуть здійснити гідно, але гідність перешкоджає відокремленню, один з двох партнерів, поки зберігається гідність, не може зрозуміти й кохає, як ще ніколи не кохав, і якось увечері з’являється знову; прощаються одне з одним не листами, і Гантенбайн збагнув, що тут немає іншого варіанта, крім мовчазного розуміння, що вони повинні зустрітися знову...

То був лютий.

Ліля за гримувальним столом (цього разу перед виставою) мало не жартома призналася, — навіть не озирнувшись, чекаючи в напруженому спокої дзвінка, що невдовзі викличе її на сцену, принаймні не схвильована і вже не здатна ні до якої розмови, ніде не витаючи думками, а навпаки, готова до виходу, — отож мимохідь призналася, поки просто пудрила собі носика, одне слово, жартома, навіть не озирнувшись, навіть не глянувши, хто тепер сидить у єдиному затишному фотелі: мовляв, місячні в неї часто бувають нерегулярні, тож йому не треба ані радіти з цього приводу, ані лякатися... Потім пролунав дзвінок. Ліля мала тоді тридцять один рік, аж ніяк не недосвідчена дівчинка, та й Ґантенбайн був не хлопчик, який уперше постає перед певними питаннями. А втім, у принципі, думав він, коли-небудь зрештою треба поговорити про це. Але після тієї вистави, після прогулянки Ґантенбайна з Пачем, та й наступного дня Ліля, здається, взагалі вже не думала про свої слова. Тож навіщо Гантенбайнові про них думати? Але він таки думав, хоча не дуже побивався і на мить майже повеселішав, уявляючи собі, якою Ліля буде як мати, він лише дивувався, що три дні поспіль вона ані пари з вуст, ба навіть уже чотири дні. Її безтурботність справляла враження, але не передавалася йому. Думку, яка нещодавно в гардеробній блискавично промчала йому в голові, він досі відганяв від себе, то була думка про календарний термін, а якби раптом усі думки стали непотрібними, саме на цій думці Ґантенбайн не хотів би зосереджуватись. Ліля, як він бачив, і далі була безтурботна й радісно чекала свою колишню роль наступної осені. Коли одного разу Ґантенбайн, скориставшись приводом (комірне), запитав про дату, був уже березень; Ліля злякалася, що треба платити комірне, і вжахнулась, як швидко минає час. Розмова відбувалася в ресторані, Ліля з глибоким декольте, на перлинах намиста вигравали вогники свічок, і вона сміялася: «А що, якби в нас справді знайшлася дитина?» Ресторан, звичайно, не місце, щоб вірити в такі речі, старший офіціант наполягав, дарма що з пристойної відстані, щоб ми замовили що-небудь. Тому нам мовчки поставили і хрусткі хлібці. Підозра, що Ліля може привести на світ дитину, не сказавши про це Ґантенбайнові, була, звичайно, безглуздям, бо за п’ять місяців вагітність і сліпий би помітив. Просто ресторан не місце для розмов про такі речі. Вже навіть його пропозицію, що Ліля повинна піти до лікаря, сприйняли як недоречну, тож, незважаючи на свічки, атмосфера стала гнітюча.

Відтоді мовчав і Ґантенбайн.

У дружньому товаристві, колись давніше, вона казала: «Якби коли-небудь я захотіла дитину, мені було б байдуже, хто її батько!» — заперечивши таким чином одному прихильникові містицизму крові, отож зрозуміло, що тієї миті вона мала слушність, бо людина говорить різні речі, але завжди слушні даної миті, й Ґантенбайн уже не хотів думати про це... І коли Ліля повідомила, то була справді мить, коли він не думав про це: за три хвилини до приходу гостей:

— У нас буде дитина.

Ґантенбайн приголомшено мовчав.

— Я була в лікаря...

Ці слова звучали як вступ. Але ж гості! І сталося диво: думки про календарний термін, якої й сам Ґантенбайн соромився, насправді вже не з’явилося, він сліпо радів, вітаючи гостей, які пов’язали його надміру веселий настрій лише з власними особами; дехто ще не знав добродія Ґантенбайна, й він помічав, як вони бентежаться перед сліпим, якого представляють їм... Саме тоді вона вперше розповіла неоціненну оповідку про прихід Ґантенбайна з трояндами в її гардеробну... Наступного ранку, прокинувшись немов із сокирою в черепі, Ґантенбайн згадував не про вечір, а лише про звістку, що буде дитина; на його щастя, Ліля тоді от-от мала піти на репетицію, бо інакше він, напевне, запитав би її, чи спала вона в лютому з кимсь іншим. І що тоді? Можливо, вона б відповіла: «Так». Без вагань, просто: «Так». Або завагалася б і, помовчавши, щоб до нього дійшла сміховинність його запитання, запалила б сигарету й запитала б: «Чому ти запитуєш про це?» Але ж і в цьому випадку це могла б бути дитина Ґантенбайна, він просто запитує, чи Ліля навіть після такого запитання ще хоче вважати його за батька своєї дитини, можливо, вона вже ніколи не скаже знову: наша дитина. То й далі буде її дитина... Отже, Ґантенбайн лежав, прокинувшись, немов із сокирою в черепі, а оскільки був сам удома, то й не запитував нікого... Можливо, вона сказала б: «Ні». Не без вагань, але просто: «Ні». Навряд чи це було б краще для майбутнього, він відчув би лише тимчасову полегкість, але його полегкість була б огидна їй, після такого розчарування вона б уже не хотіла цілувати батька своєї дитини, можливо, дитина тоді взагалі не з’явиться на світ... Отже, щастя... І ситуація така: Ґантенбайн припускає, що дитина, її дитина, не від нього, проте не показує, що дотримується такого припущення, сподіваючись, що це його дитина.

Я уявляю собі:

Свої зрозумілі тодішні заперечення прихильникові містицизму крові Ліля тепер спростувала б, запевнивши, що ніколи такого не казала.