Розділ «Нехай мене звуть Ґантенбайн»

Ліля не обманює його.

Для такої ситуації він не має ролі.

— Лілю... — каже він.

— Що сталося? — запитує вона.

А коли Ґантенбайн знімає окуляри, то знімає не поривно, як звичайно, і не на те, щоб долонями потерти очі, а потім знову одягти окуляри, а по-іншому, ніж завжди: знімає їх востаннє — і сміється, або думає, ніби сміється, а його обличчя тепер мов і не своє.

— Що сталося? — запитує вона.

— Лілю, — каже він.

— Та кажи вже, — наполягає вона, — прошу тебе, я не знаю, що сталося, я справді не знаю.

Я уявляю собі:

Коли раптом відбулася сцена, яку Ґантенбайн тисячі разів і по-різному уявляв собі, дійсність приголомшила передусім своєю цілковитою порожнечею. Спершу він тільки похитав головою. Але Ліля, звичайно, хоче знати, що він замовчує. І коли Ґантенбайн, хоча ніхто не тягнув його за язик, повільно каже, що він щодня замовчував протягом довгих років, то немає, власне, нічого. Він повинен подумати, спираючись на факти; він не викидає окулярів, що відтепер стали зайві, і не вдягає їх, а просто тримає й дивиться на них, як на пам’ятку, сувенір, а згадуючи про те або те, що тоді чи тоді хвилювало його, розуміє, що це дрібнички, власне, речі, про які не варто згадувати... Що ж, це, власне, освідчення в коханні, думає він, оці його сказані з байдужою втіхою слова, мовляв, він усе добре бачив, але не знає всієї правди про роль, яку тут грали багато років, і все-таки знає досить багато, а втім, нічого точного, причому й точне він уже не хоче знати, власне, й він грав свою роль...

Кінець

(непропорційно короткий):

— Геть! — кинула вона і взяла сигарету, потім запальничку, поки я запитував, що там, Господи, знову сталося. — Усі ці роки! — обурювалася вона й курила. Та що я сказав такого? Спершу вона заридала, а тепер просто каже: — Геть! — І курить. Чого я обманював її? Кажуть, мовляв, інколи волосся стає сторч. І справді, я бачу, як її волосся стало сторч. Невже Ліля справді вірила, що я сліпий? Отже, це кінець. А власне, чому? Я марно прошу прощення за те, що багато бачив. — Усі ці роки, — повторює вона, — ти не кохав мене, ні, тепер я вже знаю і тепер хочу, щоб ти пішов геть, забирайся! — Курить, а потім кричить: — Забирайся!

Пробудження (наче нічого не сталося) постає як ошуканство: завжди щось відбувається, але по-іншому.

Одного дня мене вислухали.

— Ну, — каже хтось, кого це не обходить, і ми сидимо віч-на-віч, — що, власне, сталося у вашому житті, яке тепер добігає кінця?

Я мовчу.

— Чоловік любить жінку, — каже він, — ця жінка любить іншого чоловіка, — веде він далі, — а перший чоловік любить ще одну жінку, яку знову-таки любить ще один чоловік, — каже він і доходить висновку: — Звичайнісінька життєва ситуація, яка розповзається на всі боки...

Я киваю головою.

— Чому ви не скажете ясно, — запитує він, і видно, що йому от-от урветься терпець, — котрий із цих двох чоловіків — ви?