Розділ «Післямова»

Штіллерові, як ми пам’ятаємо, важко розповідати про своє життя. Легше просто брехати, для відпочинку. Він і бреше, коли, наприклад, розповідає наглядачеві Кнобелю про свої гангстерські, ковбойські чи любовні пригоди. Бреше не тільки для відпочинку, а й тому, що Кнобель саме таке хоче послухати. А йому — Байтові — байдуже, яка в нього вийде біографія. Однаково ніякої іншої нема. Герой і справді працює тут, як скульптор різцем: вилучає зайве, передаване, пусте, залишає непереданим «потаємне».

Проте з цією брехнею виходить, як із «Старим завітом» або з «Іліадою». Спершу здається, ніби все тут — міфи. А потім з’ясовується, що в їхній основі чимало точних «історичних відомостей», звичайно, фантастично прикрашених, переосмислених у символи. Директор Шміц, якого Байт нібито вбив «у джунглях Ямайки», раптом постає перед прокурором. Його «вбивство» — лише вивернуте Штіллерове безсилля перед промисловими гангстерами, до яких «не підступитися у правовій державі».

І мулатка була, тільки, звичайно, ніхто не рятував її з вогню, не стріляв з пістолета в її коханця-негра і не кохався з нею на безлюдному океанському березі. Все це, як і Байтові ковбойські пригоди,— своєрідна матеріалізація невгамовних Штіллерових мрій про «нестримність», такий собі уявний реванш за принизливий комплекс неповноцінності.

У вигадках героя прозирає й інший ряд метафоричного. Хіба вигадана для Кнобеля історія Байтового сімейного пекла, що завершилася, як і годиться, убивством дружини, не є алегоричний зліпок із взаємин Юліки і Штіллера? Адже той навіть уві сні бачив, нібито душить Юліку! А хіба сама Юліка, точнісінько як дружина аптекаря Ізидора, не запитала Штіллера, що саме повернувся, де він так довго пропадав?

Все це — містифікована реальність, яка стає справжньою після того, як різець скульптора зняв зайве. Чи, може, точніше — це крихти золота, що лишилися після промивання руди? Бо Штіллерові вигадки на вільну тему часом кидають дуже яскраве світло і на нього самого, і на його оточення. Хоч як це дивно, вони навіть дещо упорядковують.

«Наша свідомість,— пише Фріш у «Щоденнику»,— ніби призма, що відбиває і розкладає наше життя на окремі епізоди, і сон ніби інша лінза, що повертає йому первісну цілісність. Сон і мистецтво, яке тут намагається його наслідувати...»

Це не слід розуміти дослівно. Скажімо, як пропаганду «сновидного», пророчного мистецтва в дусі Кафки. Раціональний аналітик Фріш, для якого не існує творчості поза тенденцією, поза ідеологією та моральним обов’язком, одне слово, Фріш — письменник брехтівської школи, далекий від міфотворчості Кафки.

Сон для нього — лише певна аналогія на шляху шукань художнього синтезу. Ми пам’ятаємо, що фрагментарність (хоч вона і здається Фрішеві в найвищій мірі сучасною) бентежить його, викликає побоювання. Приймаючи фрагментарність як зовнішнє, він не від того, щоб подолати її в самому собі. Один із шляхів такого подолання — притча, скажімо, притча Про Ізидора або Ріпа ван Вінкля. Це і будь-яке інше алегоричне перетворення основної проблематики роману, проблематики, що розкладається в реальних його горизонтах на частини. Притча, метафора стають для Фріша фокусом, що концентрує розсіяні промені.

А втім, у Фріша це не єдиний засіб створення цілісності, ба навіть не головний. Адже є ще Штіллер, навколо якого все в цьому романі обертається. Штіллер є і головний герой, і оповідач. Навіть там, де розповідь, здавалося б, звертає вбік (наприклад, коли Штіллера надовго закривають собою Рольф і Сибіла), все кінець кінцем повертається до нього. Бо все сходиться в ньому і з нього виходить, хоч і не підпорядковується йому одному, не пригнічується ним тиранічно. Штіллер не перешкоджає вільному розвиткові роману. Бо він не тільки індивід, що помиляється й шукає, він — і проблема: людина, яка хоче зрозуміти свої стосунки зі світом. І читачеві відкривається суспільство — те, у якому живе Макс Фріш, відкривається в своїй наготі, безперспективності, трагізмі, але й разом з людськими сподіваннями тих, хто в ньому живе.

Д. Затонський