Розділ «Післямова»

Цей зв’язок — не додаток до відтворюваної картини, не результат професійної майстерності автора, який зумів виткати килим з ниток різної якості. Цей зв’язок — органічний.

«...Не тільки дотепне і в найкращому розумінні цього слова грайливе мистецтво зображення і розповіді робить для нас таким важливим цього самотнього дивака Штіллера,— писав визначний німецький прозаїк Герман Гессе,— але й те, що ми сприймаємо його печалі, його майже убивчу проблематику і як надіндивідуальну, як типову, як прообраз незліченного. Саме те, що він показує нам свою тяжку хворобу не у відповідності із екзистенціалістською схемою, а в найвищій мірі індивідуально, надає йому цієї вагомості...»

Власне, на теми людини і її фальшивої ролі в суспільстві написано переважну більшість Фрішевих п’єс і три його основні романи. У «Homo faber» (1957) — книзі, вже відомій радянському читачеві,— особиста трагедія вибиває такого собі технократа з стану конформістського зрощення з «індустріальною цивілізацією» американського типу, повертає його до власного людського єства і тим самим ставить — хоч і в момент, коли вже нічого не можна виправити,— в різку опозицію до буржуазного буття. В романі «Нехай мене звуть Гантенбайн» (1964) висміюється людське «я», що, ніби той рак-самітник порожню мушлю, шукає собі «характеру», «біографії», за якими можна було б сховатися від справжнього життя. Це історія пристосування до панівних порядків, оплаченого ціною зради самого себе.

Але в «Штіллері» — першій і, може, найзначущішій частині цієї своєрідної трилогії — проблему поставлено особливо широко й гостро. Герой цього роману не тільки протистоїть фіктивному оповідачеві «Гантенбайна», а й — на відміну від інженера Фабера — свідомо прагне конфлікту.

Навіть Рольф, прокурор, вважає, що є щось «дитиняче» в упертому небажанні Штіллера визнати себе... Штіллером. А тим часом прокурор — єдиний, хто більш чи менш розуміє, в чому тут, власне, справа. Але ні Юліка, ні Сибіла, жінки, що так близько знали нашого героя і — кожна по-своєму — кохали його, вже нічого не розуміють. Для них усе це — просто впертість, дурна примха неврівноваженого, майже істеричного мрійника. Що ж до шановного доктора Боненблюста — Штіллерового адвоката,— то йому просто не вкладається в голові, як можна так легковажно, так безвідповідально заперечувати найочевидніші факти: свідчення свідків, речові докази тощо.

Проте «факти» адвоката Боненблюста — це ще далеко не все. В кожному разі, для нашого героя... Він не має жодних причин заперечувати свою ідентичність з певним скульптором-середняком, збанкрутілим чоловіком і коханцем, що протягом шести років вважався тут зниклим безвісти, не має жодних причин, крім однієї: він уже не ідентичний тому скульпторові, чоловікові й коханцеві. У них може бути одне обличчя, і навіть те, що ці люди називають «життям», у них може бути спільне. Нехай. Усе одно він — не Штіллер. Така його внутрішня правда. Для нього вона правдивіша за всі факти. Він має намір стояти на цьому до кінця...

Певна річ, часом важко позбутися почуття, що перед нами якийсь наївний, жалюгідний, мало не дитинячий бунт. І читач, який, виходячи з традиційної схеми побудови роману, наперед вирішив для себе, що Штіллер — Фрішів позитивний герой, цілком слушно розведе руками. Чого тут, мовляв, письменник наплів: мало йому, що вигадав штучний конфлікт, так ще й поставив у центрі його нікчему. І намагається переконати нас: це — людина. Декадент він, ваш Фріш...

Проте однією із знаменних ознак роману «Штіллер» є саме те, що традиційні композиційні схеми тут мало застосовні. Його герой — не позитивний герой. Але він і не герой негативний. Щоправда, він частіше за інших персонажів книги використовується як «авторський рупор». Однак легко знайти і приклади протилежні.

У функції «авторського рупора» можуть виступати і Юліка, І Сибіла, і прокурор...

Фріш не просто розподіляє нарівно між персонажами свого роману власні ідеї. Як і в Достоєвського, у нього стикаються, змагаються одна з одною «суверенні» людські самосвідомості. Результат змагання ще неясний для них самих і навіть для Фріша. Але боротьба, шукання і є в них живим — тим, що наближає індивід до відкриття самого себе, до цієї, за Фрішем, великої пригоди душі. Поки вона шукає, вона не втрачена — не застигла, не перетворилася на манекен, не стала маскою на власному обличчі.

І Штіллер стоїть у фокусі дії роману не тому, що він — «найкращий». Він — той, хто найбільш напружено шукає, хто найменше вдоволений собою. Може, саме тому світ відкриває йому ті свої глибини, яких не помічають інші: він зазирнув у розкритий механізм буржуазного буття.

Зміст «вайтівських» записок Штіллера — це насамперед зовнішнє, те, що міститься по той бік власного «я». Цей зміст майже цілком заповнює фрішівського героя, але ні в якому разі не визначає його до кінця. Він звільнився від умовностей довколишнього світу, проте ціною певного душевного спустошення:

«Я знаю, що я не зниклий Штіллер. І ніколи ним не був. Присягаюся, хоч і не знаю, хто ж я такий. Може, я ніхто».

Відомому австрійському поетові Рільке така безіменність часом видавалася тією найвищою формою існування, що її досягає людина, коли приходить до самої себе. У третій частині «Часослова» (змальовуючи сон бідняків, сукупність яких має породити майбутнього «бога»), він писав:

І шрам імення їхнього погасне

На їх живому тілі, що таке ж

Дозріле, мов зерна зерня прекрасне,

З якого ти у вічність проростеш.

Як бачимо, проблематика тут нагадує фрішівську. Але якщо для Рільке «безіменність» — благо, то для Фріша вона — лише побічний продукт, може, навіть покидьки «реакції». Так, разом із своїм героєм він вважає, що «справжнє життя» — це ідентичність самому собі. І про це «справжнє життя» страшенно важко розповідати: «Я говорю дуже неясно,— признається Штіллер своєму адвокатові,— якщо просто не брешу, аби трохи спало напруження». Важко, бо воно не має матеріальної основи, відчутних фактів. Байт — «тільки» людина — зовсім аморфний. Йому властиві лише поривання, настрої, відчування. Одне слово, якісь гіпотетичні, ще не реалізовані можливості. Але в нього немає справжнього соціального буття, навіть біографії нема. І її доводиться вигадувати. Це вигадування — процес, подібний до шукання оболонки, ролі, якому віддається оповідне «я» в романі «Нехай мене звуть Гантенбайн». І сама ця подібність вказує на певну небезпеку «вайтівського» стану Штіллера. Байт як аутсайдер у своєму «суспільстві» — явище позитивне. Проте він і негативний, як аутсайдер принциповий, як чисто опозиційна людська свідомість, що не знайшла точок зіткнення з суспільством взагалі. Причому Фріш аж ніяк не схильний миритися з цим, як з неминучим наслідком «аутсайдерства». На думку письменника, у відчуженні героя є й частка його власної, індивідуальної провини.

«Вони,— каже прокурор про людей типу Штіллера,— відкинули фальшиву роль, звісно, це вже щось важить, але ще не повертає їх до життя».