Розділ «Післямова»

Ще не прочитавши роману «Штіллер», я вже знав — з критичних статей і рецензій — його основну фабулу. Зокрема мені було відомо, що герой не витримає і визнає свою тотожність із зниклим безвісти скульптором, що він (вже як Штіллер) спробує почати все з початку і зазнає поразки... Тому я наперед сконструював собі концепцію книги. Мені здавалося, що поразка Штіллера, його життєва трагедія — наслідок капітуляції: він зробив те, чого від нього чекали,— повернувся до давньої ролі. І, звичайно, програв. Саме тому, дійшовши до прокурорових нотаток, я здивувався, ба навіть трохи спантеличився. Адже все виявилося набагато заплутанішим, ніж я гадав. Штіллер не здавався, визнавши себе Штіллером. Навпаки, він спробував зробити ще крок на тому Ж бунтарському шляху.

Він відмовився тільки від «дитинячого» у своєму бунті. Більше того, повернувши собі людську реальність, конкретний образ, герой дістав змогу розвивати і поглиблювати цей бунт уже не як особа зовсім стороння, а як одиниця соціальна. І він програв не тому, що зробив так. Він програв, бо не зумів зробити цього до кінця. Його погубила самотність, вакуум, що утворився круг нього, у якому розрозсталися, гіпертрофувалися давні помилки, прогресувала давня сліпота...

Уважний читач не міг не помітити, що герой роману давно вже, мало не з перших днів свого ув’язнення, думає часом, чи не відмовитися від гри у Вайта.

«Немає втечі,— записує він якось.— Знаю, що немає, і кажу собі це щодня. Немає втечі. Я втік, щоб не вбивати, й переконався, що саме моя спроба втекти є вбивство».

Іншим разом він питає себе:

«Здатися? За допомогою брехні здатися легко, одне-однісіньке слово, так зване визнання, і я «вільний», тобто, в моєму випадку — приречений грати роль, що не має до мене ніякого стосунку. З іншого боку: як можна довести, хто ти такий насправді? Я не можу. Хіба я знаю сам, хто я такий?»

Поки що він вагається. Йому здається, що взяти на себе відповідальність за колишнього Штіллера — це також своєрідна втеча, втеча в роль. Злам настає, коли в його камеру заходить старий професор Гефелі з дружиною. Їхній син незабаром після втечі Штіллера заподіяв собі смерть; але ще перед тією «втечею» він встиг поговорити із Штіллером, і Штіллер схвалив його рішення.

Привиди минулого оточують нашого героя. Він упирається. Але пригніченому горем літньому подружжю він уже не сміє сказати просто в лице: я — не Штіллер! «Сьогодні мені знову ясно, як на долоні: невдачі в нашому житті не можна поховати назавжди, хоч скільки я пробую, вона однаково тяжіє наді мною»,— записує він після того, як відвідувачі пішли.

Цей Штіллерів запис стосується не тільки історії з молодим Гефелі, але і його власної «іспанської пригоди». Те, що він тоді не знайшов у собі сили стріляти у франкістів і не виправдав довіри своїх товаришів-республіканців,— головна поразка його життя, джерело багаторічних моральних мук. Вони, власне, і виліпили його таким, який він був перед своєю втечею до Америки. Проте саме тому він і твердить: «Немає втечі», що не зумій і там сховатися від комплексу неповноцінності, вічної невпевненості в собі, неминущого відчуття провини. Одне слово, не зумів поховати «невдачі».

Для Штіллерового оточення все це не зрозуміло: «Яка поразка в Іспанії?» — питає Юліка, коли він під час їхньої останньої давоської зустрічі намагається пояснити цим усі свої життєві програші, навіть сімейні. Та й іншим Штіллерова «іспанська пригода» здається епізодом — по-своєму цікавим, хвилюючим (наприклад, Сибілі)., але, головне, завершеним,— він належить минулому.

Таким бачили Штіллера його близькі. Проте не таким бачив він себе сам.

Так, Штіллер ніколи не був справжнім комуністом, а тільки романтичним мрійником. І все-таки мрійник цей навіть через добрих п’ятнадцять років не поставив крапки на минулому. Він і тепер ще сприймає свою Іспанію як зраду. Йому не байдуже, що думає про нього Аня та інші республіканські бійці...

Штіллер, звичайно, не Фріш. Але ж не випадково Фріш показав нам саме такого Штіллера. Адже ж він хотів щось цим сказати?

Ні, він не агітував за соціалістичне перетворення світу. Йому самому ще зовсім не ясно, яким шляхом треба йти до гармонійного суспільства майбутнього. Проте, поки Фріш не висловився категорично за якийсь інший шлях, для нього не закритий і той, на якому зазнав поразки його герой. Інакше він не фіксував би нашої уваги на руйнівних наслідках цієї поразки.

Фріш, мабуть, розуміє, що Штіллер пропустив тут певну нагоду. Адже в Іспанії він міг, залишаючись «аутсайдером у своєму суспільстві», водночас знайти (завдяки спілкуванню з Анею та її друзями) прийнятну для нього реальність людських стосунків. Інакше кажучи, йому було дано,— в кожному разі, як особі,— подолати відчуження. Тобто розв’язати проблему, і для самого Фріша нерозв’язну. Недарма взятий з К’єркегора епіграф до роману звучить: «Бачиш, себе самого вибрати тому так важко, що в цьому виборі цілковита ізоляція тотожна з найбільшою тривалістю і що, доконавши такого вибору, вже ніяк неможливо стати чимось іншим, чи, радше, перетворитися на щось інше».

Проте Фріш не згоден перебувати разом з К’єркегором всередині цього зачарованого кола. Герман Гессе має слушність: екзистенціалістська схема затісна для нього.

«Штіллер залишився в Гліоні й жив сам»,— так закінчується роман. Герой ще живий, а автор уже розлучається з ним. Але чому тепер — не пізніше і не раніше? А тому, що із смертю Юліки завершилася Штіллерова духовна одіссея. Він не зміниться більше, і Фріш втрачає до нього інтерес. «Екзистенція» героя цьому письменникові байдужа, його вабить лише особа в русі.

Проте поки можливості такого руху не вичерпані, десь серед них існує і та, що веде до загального добра.

«Щонайменше можна сперечатися з приводу того, чи слід потяг до фрагментарності, який нині спостерігається, пояснювати особистими слабостями письменника,— зауважує Фріш.— Проблема майстерності, техніки для кожного, хто присвячує цьому своє життя, переростає раніше чи пізніше в проблему обов’язку. Це означає: питання техніки відступають перед питаннями моралі, причому злиття тих і других, очевидно, і дає мистецтво... Позиція більшості сучасників, я гадаю — це питання. І форма, поки на питання це немає грунтовної відповіді, може бути лише попередня. Мабуть, єдиним підхожим їй зовнішнім вираженням і справді є фрагмент».

Фріш не абсолютизує нової форми роману, тієї, до якої і сам вдається. Він бачить її вади. Але він розуміє і глибокий діалектичний зв’язок цієї форми з характером епохи, з її перехідністю. Такий є його світ, такий є герой, що живе там. А коли ще поставити собі ті завдання, що їх має намір розв’язувати Фріш, то ні до світу, ні до героя не підійдеш інакше, як зсередини їх самих, як у ході напруженої дискусії з ними, дискусії, що немовби розламує монолітність сущого. І роман, що виникає внаслідок такого розлому, має і свою логіку, і навіть свою цілісність. Тільки та цілісність, мабуть, вже не «епічна» (у суто традиційному значенні слова), а саме романова.