Кров ельфів

Ніхто не зменшує заслуг ваших побратимів, - відповів. – Ганьба тим, хто не визнає подвигу чародіїв з Содденського Пагорбу, бо відважно стояли, пролили кров за спільну справ, сприяли перемозі. Сьогодні нагадав про них Жовтець в своїй баладі, і ми теж не забули. Але зважте, що ви чародії були з’єднані і солідарні на Соддені, визнали лідерство Вільфгефорца з Роггевену, як і ми, воїни Чотирьох королівств, визнали командування Візімира Реданського. Шкода тільки що тільки на час війни вистачило тієї згоди і солідарності. Бо нині, коли спокій, знову поділилися. Візі мир з Фольтестом душать один одного митами і правом складу7 , а Ліга з Генгфорсом і Тиссенідами з Ковіру має всіх десь. Та й серед чародіїв, як чув, марно шукати колишньої згоди. Немає серед вас згуртованості, немає дисципліни, немає єдності. А в Нільфгаарді є!

Нільфгаардом володарює імператор Емгир вар Емрейс, тиран і самодержець, змушуючи до послуху батогом, списом і топірцем! – загримів комес Віліберт. – Що нам пропонуєте, пане краснолюде? У що нам згуртуватись? В подібну тиранію? А хто той король, чиє королівство, на ваш погляд, має підпорядкувати собі інші? В чиїх руках хотіли б бачити берло і батіг?

А що мене то обходить? – стенув плечима Скаггс. – То ваші, людські справи. Кого б ви зрештою королем не обрали, жоден червонолюд ним не стане.

Ані ельф, ані навіть напівельф, - додав високий представник Старшого Народу, продовжуючи обіймати красуню в току. – Навіть чверть ельфа вважаєте за щось нікчемне…

То вас болить, - засміявся Віліберт. – В той самий ріг дмете, що і Нільфгаард бо Нільфгаард теж кричить про рівність, обіцяє вам повернення до давніх порядків, щоб тільки нас вибити і з цих земель вигнати. То така єдність, така рівність вам мариться, про таке думаєте, таке кажете! Бо Нільфгаард вам за те золотом платить! І не дивно, що так любитесь, бо ті нільфгаардці – ельфійська раса…

Нісенітниця, - відповів холодно ельф. – Плетете глупства, пане лицарю. Расизм засліплює вас, очевидно. Нільфгаардці є людьми, такими самими, як ви.

Це огидна брехня! То нащадки Чорних Сідхе, кожен то знає! В їх жилах тече ельфійська кров! Кров ельфів!

А в ваших жилах що плине? – ельф глузливо усміхнувся. – Змішуємо нашу кров поколіннями, від зустрічі, ми і ви, виходить то смішно, не знаю, на щастя, чи на нещастя. Мішані зв’язки почали ганити менше чверті століття тому, зрештою, з нікчемними наслідками. І покажіть зараз мені людину без домішку Seidhe Ichaer, крові Старшого Народу.

       Віліберт виразно почервонів. Знітилась також Вера Левенгаупт. Схилив голову  закашляв чародій Радклфф. Що цікаво, одночасно зарум’янилась гарна ельфиня в горностаєвому току.

Всі є дітьми Матері Землі – розлягся у тиші голос сивого друїда. – Ми є дітьми Матері Природи. І хоч матері нашої не шануємо, хоч ніколи не вибачаємося за її  турботи і біль, хоч краємо їй серце, вона кохає нас, кохає нас усіх. Пам’ятаймо про це, зібрані тут, в Місці Приязні. І не сперечаймося, хто з нас тут був першим, бо першим був викинутий хвилею Жолудь, а з Жолудя проріс Великий Блеобгеріс, найстарший з древніх. Стоячи під гіллям Блеобгерісу, серед його одвічних коренів, не згадуємо про наші власні, братерські коріння, про землю, з якої те коріння росте. Пам’ятаймо про слова пісні поета Жовтеця…

Власне! – крикнула Вера Левенгаупт. – А де він?

Змився, - констатував Шелдон Скаггс, дивлячись на порожнє місце під дубом. – Взяв гроші і змився без прощання. По ельфійському!

По червнолюдськи! – запищали залізні товари.

По людськи, -  поправив високий ельф, а красуня в току схилила голову на його плече.

*****

Гей, музико, - повідомила мамуня Лантіері, вриваючись до кімнати без стуку, розносячи перед себе сморід гіацинтів, поту, пива і копченостей. – Маєш гостя. Виглядає на достойного пана.

Жовтець поправив волосся, випростався з величезного різьбленого фотелю. Дві дівчини, що сиділи на його колінах, поспішно зірвались, затулили принади, натягли розпатлані сорочки. Дівоча сором’язливість, подумав поет, непогана назва для балади. Встав, зодягнувся і одягнув дублет, дивлячись на шляхтича, що стояв у дверях.

 Дійсно, - сказав, - всі мене знають, хоча рідко обирають підходящий до ситуації час. На ваше щастя ще не  вирішив, яку з цих красунь хочу. А при твої цінах, Лантіері, не можу собі дозволити двох.

         Мама Лантіері усміхнулась розуміюче, плеснула в долоні. Обидві дівчини – білошкіра, веснянкувата острів’янка і темноволоса навівельфиня поспішно полишили кімнату.

      Стоячий на порозі чоловік зняв плащ, повернувся до Мамуні разом з невеликим, але набитим мішечком.