Кров ельфів

     -    Пісні й балади, - вклонився артист,  - не закінчуються ніколи, о пані, бо поезія є    вічною і безсмертною, не знає ні початку, ні кінця…

    -     Але що було далі? – не давала одурити себе торговка, щедро і брязкітливо сиплючи монети до цеберка, поставленого перед нею учнем. – Розкажіть нам хоча б про це, якщо не маєте бажання співати. У ваших піснях не згадуються жодні імена, але всі знають, що оспіваний вами відьмак це не хто інший, як славний Геральт з Рівії, а чародійка, до якої останній палає любов’ю, то не менш відома Єнніфер. І це Неждане Дитя, обіцяне і призначене Відьмакові, то Цирілла, нещасна князівна зі зруйнованої нападниками Цинтри. Чи не так?

   Жовтець усміхнувся зверхньо і таємниче.

     - Співаю про справи універсальні, щедра добродійко. Про емоції, які можуть трапитись з кожним. Не про конкретних осіб.

     - Якби ж то! – закричав хтось з натовпу. – Кожен знає, що співак про відьмака Геральта оповідав.

      - Так, так! – запищали хором доньки комеса Вілліберта, сушачи мокрі від сліз шалики. – Співайте ще, майстре Жовтцю! Що було далі? Чи відьмак і чародійка Єнніфер поєднались нарешті? І чи вони кохали? Чи були щасливими? Хочемо бачити! Майстре, майстре!

     -  Але є!- загорлав проводир групи червонолюдів, сильно трясучи рудою, сягаючою пояса рудою бородою. – Лайно то, князівни, чародійки, призначення, милість, та інша бабська байда! Таж то все, з дозволу шановного пана поета, байда, суцільний поетичний вимисел, щоб було гарно і зворушливо. Але військові справи, як різанину і грабунок Цинтри, як битву в Марнадалі і Соддені, та інше нам дуже гарно виспівав, Жовтцю! Ха, не шкода сріблом посипати за таку пісню, радіє серце воїна! Я бачу, що ні на крихту не збрехав, я це кажу, Шелдон Скаггс, а я брехню від правди відрізнити умію, бо я під Содденом був, я проти нільфгаардських нападників став там з топірцем у герці…

      - Я, Доні Мір з Трої, - крикнув худий лицар з трьома левами на вамсі, - був в обох битвах при Соддені, але вас там не бачив, пане краснолюде!

      - Бо напевне табору пильнували! – відрізав Шелдон Скаггс, - А я був в першій лінії, там, де було гаряче!

      - Бач, що бородань каже! – почервонів Домінір з Трої, підтягуючи споряджений мечем лицарський пояс. - І до кого!

      - Сам бач! – червонолюд зачепив долонею по заткнутому за пас топірець, повернувся до своїх компаньйонів і  вищирив зуби. – Бачили? Лицар трахнутий! Гербовий! Три леви на щиті! Два серуть, а третій гарчить!

        - Спокійно, покійно! – сивоволосий друїд в білих шатах, гострим, владним голосом запобіг бійці.      – Не гідно це, панове мої! Не тут, не під гіллям Блеобгеріса, дубу старшого від всіх суперечок і звад цього світу! І не на докір поетові Живцю, балади якого повинні навчити нас любові, не суперечки.

       - Слушно! – підтримав друїда низький,  гладкий жрець з обличчям, блискучим від поту. – Бачите, а очей не маєте, а вуха ваші глухі. Бо милості Божої немає у вас, бо ви як бочки порожні…

       - Якщо йдеться про бочки, - запищав довгоносий гном з возу оздобленого написом «Вироби залізні, виробництво в продаж», - то викочуйте ще одну, панові цехові! Поезії Жовтця висушили горло, й нам  знову захотілось!

      - Воістину, як пусті бочки, скажу я вам! – заглушив гнома жрець, не дозволяючи збити себе з пантелику і перервати казання. – Нічого ви з балад пана Жовтця не взяли, нічого не навчились. Не зрозуміли, що ті балади про людські долі говорять, про те, що ми тільки забавка в руках богів, а наша земля – боже ігрище. Балади про призначення говорять про призначення нас усіх, а легенда про відьмака Геральта і князівну Циріллу, хоч покладена на справжнє тло цієї війни, то тільки метафора, витвір уяви поета, яка має бути нами використана…

        - Мариш, святий муже! – заволала з висоти свого возу Віра Левенгаупт. – Яка легенда? Який витвір уяви? Хто як, але я Геральта з Рівії знаю, бачила його на власні очі, в Визимі, де доньку короля Фольтеста розчаклував! А пізніше ще його зустріла на Купецькому тракті, де на прохання Гільдії убив жорстокого грифа, що нападав на каравани, і вчинком цим багатьом добрим людям життя врятував. Ні, ні то не легенда і не байка. Правду, щира правду виспівав нам тут майстер Жовтець.

            - Підтверджую, - сказала смаглява войовниця з чорним гладко зачесаним назад і заплетеним у товсту косу волоссям. – Я Райла з Лірії, теж знаю Геральта Білого Вовка, відомого вбивцю потвор. Бачила теж не раз і не два чародійку Єнніфер, бо бувала в Аедимі, в місті Вендерберзі, де вона живе. Однак про те, що ті двоє кохались, мені нічого невідомо.

          - Але це мусить бути правда, озвалася раптом мелодійним голосом ельфиня в горностаєвому тоці.

        - Така гарна балада про любов не могла бути неправдою. Не могла! – підтримали ельфині доньки комеса Віліберта і як за командою витерди очі шаликами. – Жодною мірою.

 Шановний чародію! – Вера Левенгаупт звернулася до Радкліффа. – Кохали вони, чи ні? Ви ж напевно знаєте, як то було з ними насправді, з відьмаком і Єнніфер. Відхиліть покров таємниці!