Кров ельфів

Коли відьмак довідався про падіння Цинтри і про різанину, покинув подорож. Обоє втекли на північ. Я розлучився з ним в Хенгфорсі, з того часу не бачились… А ще в дорозі трохи говорили про ту… Цирі, чи як її там… і про призначення… Так я уклав ту баладу. Більше не знаю, присягаюсь!

       Ріенс подивився на нього спід лоба.

А де зазвичай перебуває відьмак? – запитав. – Той найманий убивця потвор, поетичний різник, який любить обговорювати призначення?

Кажуть, що його востаннє бачили у…

Знаю, що кажуть – перервав Ріенс. – Уважно слухав те, що кажуть. А ти уважно слухай мене.  Точно відповідай на питання, які задаю. Питання звучить так: якщо ніхто не бачив Відьмака Геральта чи Геральда понад рік, то де він переховується? – Не брешу. Справді не знаю…

Зашвидко, Жовтець, за швидко – Ріенс зловісно усміхнувся. – Занадто квапишся. Спритний, але необережний. Не можеш сказати, де він є. Але я впевнений, що знаєш.

       Жовтець стиснув зуби. Зі злості та розпачу.

Ну? – Ріенс дав знак смердючому. – Де ховається відьмак? Яка називається це місце?

      Поет мовчав. Напнувся шнур, болісно викрутив руки, стопи втратили контакт з землею. Жовтець завив зривисто і коротко, бо чародійський перстень Ріенс змусив його негайно замовкнути.

Вище, вище – Ріенс впер руки в стегна. – бачиш, Жовтцю, я міг би магічно позондувати твій мозок, але це виснажливо. Поза тим люблю бачити, як очі від болю вилазять з орбіт. А ти і так скажеш.

       Жовтець знав, що скаже. Повороз, прив’язаний до його зап’ястків, напнувся, наповнене вапном відро поїхав з хрускотом на бік.

Пане – раптом сказав другий бандит, відслонюючи латане запинало і заглядаючи через шпарину у дверях хлівчика. – Хтось сюди йде. Якась дівка.

Ви знаєте, що робити -  просичав Ріенс. – Загаси лампу.

      Смердючий відпустив вірьовку, Жовтець звалився безвладно на землю, але так, що бачив, як той з лампою, став коло дверей, а смердючий, з довгим ножем в руці, сховався з іншого боку. Через шпарину у дошках проходило світло з борделю, поет чув долинаючи звідти гомін і співи. Двері хліву скрипнули і відкрилися, у них з’явилася невисока постать оповита плащем, в округлій, тісно прилягаючій до голови шапочці. Після миті вагання дівчина перейшла поріг. Смердячий кинувся до неї, з розмаху вдарив ножем. І звалився на коліна, бо ніж не зустрівши опору, пройшов через горло постаті як через клубок диму. Бо постать насправді була клубком диму, який вже почав розвіюватись. Але поки ще не встиг розвіятись, до хліва ввірвалась друга постать, нечітка, темна і гнучка як ласиця. Жовтець побачив, як кинула плащем в того, з лампою,  перестрибнула над смердючим, бачив, як щось блиснуло в її долоні, почув, як похлинувся і дико заверещав. Інший бандит виборсався з плаща, стрибнув, замахнувся ножем. З долоні темної постаті вистрелила з сичанням вогниста блискавиця, з примарним тріском розлилася, як палаюча олива, обличчям і грудьми бандита. Бандит пронизливо верескнув, хлів заповнив гидкий сморід паленого м’яса. Тоді атакував Ріенс. Чари, які він метнув, розвіяв темряву синім блиском, в якому Жовтець побачив струнку жінку в чоловічому одязі, яка дивно жестикулювала обома руками. Побачив на секунду, бо синє світіння раптово зникло серед гуку і сліпучого блиску, а Ріенс з лютим ревінням полетів назад, впав на дерев’янну перегородку, зламавши її з тріском. Жінка у чоловічому вбранні стрибнула за ним, у її долоні зблиснув стилет. Хлів знову наповнився блиском , цього разу золотим, який йшов від виблискуючого овалу, який раптом з’явився у повітрі. Жовтець побачив, як Ріенс рвонувся щ колін і стрибнув в овал, моментально зникнувши. Овал втратив блиск, але перш ніж він цілковито згас, жінці вдалось дотягнутись і викрикнути незрозуміло, витягнувши руки. Щось затріщало і зашуміло, а згасаючий овал закипів на мить ревучим вогнем. З віддалі, дуже далеко, до вух Жовтця долинув невиразний звук, голос, що дуже нагадував болючий вереск. Овал остаточно згас, у хліві знову запанувала цілковита темрява. Поет відчув, що жінка витягла йому кляп з рота.

На допомогу! – завив – Рятуйте!

Не верещи, Жовтцю – сказала жінка, вклякнувши поруч і розтинаючи йому пута стилетом-метеликом Ріенса.

Єнніфер? Це ти?

Ти ж не будеш казати, що забув, як я виглядаю. Та й мій голос хіба не є знайомий твому музичному вуху. Можеш встати? Тобі кістки не зламали?

        Жовтець важко підвівся,  застогнав, розтираючи болюче плече.

Що з ними? – вказав він  на тіла, що лежали на підлозі тіла.