Кров ельфів

Що він мені зробив? Що тоді сталося? Що він… мені зробив?

Хто?

Лицар… Чорний лицар з перами на шоломі… нічого не пам’ятаю. Він кричав… і дивився на мене. Не пам’ятаю, що сталося. Тільки те, що я боялась. .. Так страшно я боялась…

        Чоловік нахилився, полум’я вогню засвітилось в його очах. То були дивні очі. Дуже дивні. Колись Цирі лякалась тих очей, не любила в них дивитись. Але то було давно. Дуже давно.

Нічого не пам’ятаю - шепнула, шукаючи його руки, твердої і жорсткої як не оброблене дерево. – Той чорний лицар…

То був сон. Спи спокійно. Він не вернеться.

      Цирі вже чула подібні запевнення, колись. Їх неодноразове повторення, раз за разом, її заспокоювало,  а потім вона будилась серед ночі власним криком. Але цього разу було інакше. Тому, що цього разу це казав Геральт з Рівії, Білий Вовк. Відмак. Той, який був її призначенням. Якому вона була призначена. Відьмак Геральт, який віднайшов її серед війни, смерті і розпачу, забрав з собою і обіцяв, що вже ніколи не розлучиться з нею.

       Заснула, не відпускаючи його долоні.

*****

       Бард закінчив співати. Схиливши трохи голову, повторив на лютні мотив попередньої балади, делікатно, тихо, на тон вище від акомпонуючого йому учня. Ніхто не озвався. На додаток до замовкаючої музики чувся шум листя і скрип гілля дуба-велетня. А потім раптом протяжно забекала коза, примотана на прив’язі  до якогось з оточуючих старезне дерево возів. Одночасно, ніби за сигналом, один зі згромаджених у велике півколо слухачів встав. Відкинувши з плечей кобальтовий розшитий золотом плащ, штивно і гідно вклонився.

       - Дякую, майстре Жовтцю, - мовив звучно, хоч і неголосно. – Нехай я, Радкліфф з Оксенфурту, Майстер Магічних Арканів, зобов’язаний, як виразник загального враження всіх присутніх, висловити слова подяки і визнання твого великого мистецтва і твого таланту.

       Чародій повів поглядом оточуючими, яких було добре понад сотню, розсаджених знизу дубу, в тісному півколі, стоячих, сидячих на возах. Слухачі кивали головами, шепотіли. Кілька осіб почали плескати, кілька інших привітали співака піднятими долонями. Зворушені жінки шморгали носами і втирали очі, чим могли, в залежності від стану, професії і статку: селянки рукавами чи верхом долоні, дружини купців льняними хустинками, ельфині і шляхтянки батистом, а три доньки комеса2 Віліберта, які для виступу відомого трубадура перервали разом з своїм почтом полювання з соколами, шмаркали голосно і гірко у вишукані вовняні шалики кольору гнилої зелені.

       - Не буде перебільшенням, - продовжував чародій, - коли скажу, що зворушив нас до глибини, майстре Жовтець, що змусив нас до замислення і задуму, зворушив наші серця. Нехай мені буде дозволено висловити нашу вдячність і пошану.

       Трубадур встав і вклонився, омітаючи коліна прикріпленим до фантазійного капелюшка пером чаплі. Учень перервав гру, всміхнуся і теж вклонився, але майстер Жовтець зиркнув на нього грізно і упівголос загарчав.  Хлопець опустив голову і повернувся до тихого брязкання струнами лютні.

       Зібрання пожвавилось. Купці з каравану, пошепотівшись між собою, витягли під дуб чималий анталек пива. Чародій Радкліфф занурився у тиху розмову з комесом Вілібертом.  Доньки комеса перестали рюмсати і втупились у Жовця з обожнюванням. Бард не зауважив того, поглинений тільки усмішками, підморгуваннями і блискотом зубів у бік мовчазної пихатої групи мандрівних ельфів, а особливо до однієї з ельфинь, темноволосої і великоокої красуні у маленькому горностаєвому тоці3 .      Жовтець мав конкурентів – власницю великих оче й і милого току теж побачили і зиркали його слухачі – лицарі, жаки і ваганти. Ельфиня, явно рада такою цікавістю, скубала мережані манжети блузки і тріпотіла віями, але товаришф-ельфи оточили її з усіх боків, не приховуючи неприязні щодо зальотників. Поляна під дубом Блеобгейрісом, місце частих віч, постоїв подорожніх і зустрічей, славилось толерантністю і відвертістю. Опікуни вікового дерева друїди звали поляну «Місцем приязні» і радо приймали тут кожного. Але навіть при виняткових випадках, як от закінченні власного виступу відомого на цілий світ трубадура, подорожні трималися в своїх власних, досить виразно розділених групах. Ельфи купчились до ельфів. Червонолюди переважно групувались разом зі своїми побратимами, винайнятими як охорона купецького каравану, і терпіли біля себе щонайбільше гномів-гірників і фермерів-низовиків.

       Всі нелюди тримались окремо від людей. Люди відповідали нелюдам такою ж монетою, але серед них теж анітрохи не спостерігалось єдності. Шляхта спогорда дивилась на купців і коробейників, а солдати і найманці тримались осторонь від пастухів у смердючих кожухах. Нечисленні чародії і адепти відокремилися від решти і всіх довкола справедливо вважали хамами. Тло становила згуртована, темна, понура і мовчазна громада хлопства. Вони нагадували армію лісом грабель, вил і ціпів, що піднімались над головами, та ігнорували всіх і все.

      Виняток, як завжди, становили діти. Вільні від наказу мовчати  в час виступу барда, шмаркачі з диким вереском помчали в бік лісу, щоб там із запалом віддатися грі, яка регулювалась незрозумілими для того, хто попрощався зі щасливими літами дитинства, правилами. Малі люди, ельфи, червонолюди, низовики, гноми, напівельфи, чверть ельфи і малюки загадкового походження не знали і не визнавали расових і суспільних поділів. Поки що.

         - Справді! – закричав один з присутніх на поляні лицарів, худий як тичка хам в червоно-чорному вамсі, оздобленому трьома крокуючими левами. – Добре сказав пан чародій! Гарна то була балада, на честь пана Жовтця, якщо колись будете поблизу Лисогори, замку мого сеньйора, приходьте, не вагайтесь ні на мить. Пригостимо вас як князя, що я кажу, як самого короля Візіміра!

      - Клянусь на моєму мечі, чув я багато міністрелів, але де їм ся з вами рівняти, майстре. Прийміть від нас, вроджених і пасованих шляхтичів4 , данину шани вашому мистецтву!

       Безпомилково відчувши підходящий момент, трубадур кивнув учню. Хлопець відклав лютню і підняв з землі шкатулочку, що слугувала для збирання серед слухачів матеріальних ознак визнання. Завагавшись, поволі рушив до натовпу, після чого відклав шкатулочку і схопив великий кіш, що стояло поруч. Майстер Жовтець ласкавим усміхом заохотив спритність молодика. – Майстре! – закричала ставна жінка, що сиділа на возі з написом «Віра Левенгаупт і Сини»,  навантажений виробами з лози. Синів ніде не було видно, напевно, вони були зайняті розтринькуванням маєтку матері. – Майстре Жовтцю, як це так? Лишили нас розгубленими? Це ж не кінець вашої балади? Заспівайте нам про те, що далі було!