Кров ельфів

-      Розумію, розумію – швидко відповів Ріенс. – Це справді поганий приклад. Та мене не цікавлять нічиї гріхи, ані грішки. Нікого не образите, відповідаючи на мої питання. Мені тільки потрібна одна мала інформація: що насправді сталось з Циріллою, князівною Цинтри?

Безліч осіб стверджувало, що Цирілла загинула під час здобуття міста, що навіть свідки тієї події були. З вашої балади виходить, що дитя вижило. Насправді, мене цікавить, чи то ваша вигадка, чи теж справжній факт? Правда чи брехня?

Мене дуже тішить ваше зацікавлення – широко усміхнувся Жовтець. – Будеоте сміятись, пане як вас там, але якраз про цемені розходилось, коли ту баладу укладав. Захотілось слухачів зворушити і збудити їх цікавість.

Правда чи брехня? – холодно повторив Ріенс.

Якби це виказав, знищив би ефект від моєї праці. Прощавай, приятелю. Ви використали весь час, вам даний. А там дві мої  натхненниці чекають, не певний, яку оберу.

       Ріенс довго мовчав, взагалі не збираючись виходити. Дивився на поета несимпатичним, вологим поглядом, а поет поет відчув зростаючий неспокій. Знизу, з загальної зали борделю, долинав веселий рейвах, іноді перемежований високим дамським хихотінням. Жовтець повернув голову, нібито демонструючи погордливу зверхність, насправді однак оцінюючи відстань, яка відділяла його від краю кімнати і від гобелену, що зображав німфу, яка поливала собі цицьки водою з дзбанка.

Жовтцю – промовив врешті Ріенс, вставляючи руки до кишені сепієвого кафтану. – дай відповідь на моє питання, дуже прошу. Я мушу знати відповідь. Це для мене надзвичайно важливо. Повір мені, для тебе теж, бо якщо відповідатимеш по доброму, то…

То що ?

На важких губах Ріенса з’явилась паскудна гримаса.

То не будеш присилуваний до розмови.

Слухай-но, утирку, - Жовтець встав і вдав, що робить грізну міну. – Бриджусь насильства і бійок. Але зараз покличе Мамуню Лантіері, а вона викличе такого собі Грузилу, який виконує тут прибуткову, почесну і відповідальну функцію викидайла. Це правдивий артист у своєму фаху. Він копне тебе в сраку, а ти потім пролетиш над дахами цього міста, так швидко, що нечисленні в цій порі перехожі приймуть тебе за пегаса.

      Ріенс зробив короткий жест, в його долоні щось блиснуло.

Ще впевнений – запитав - що зможеш закричати?

       Жовтець не збирався перевіряти, чи зможе. Чекати теж не збирався. За ним ще метеликом блиснув стилет, який вилетів з долоні Ріенса,  як він протяжно стрибнув до кута кімнати, пірнув під  гобелен з німфою. Копняком відкрив секретні двері і вперед головою, сторчма пірнув вниз крученими сходами, спритно рухаючись слизькими поручнями. Ріенс кинувся навздогін, але поет був впевнений – знав таємний хід як власну кишеню, не раз користуючись з нього, тікаючи від кредиторів, ревнивих чоловіків і швидких до мордобою конкурентів, у яких часом крав рими і ноти. Знав, що на третьому повороті намацає дротову заслінку, за якою буде драбина, що виходить до пивниці. Був впевнений, що переслідувач, як і решта перед ним, не зможе сповільнитися побіжить далі і наступить на люк, після чого впаде у хлів. Був впевнений, що весь у синцях, у гівні і побитий свинями, переслідувач відмовиться від переслідування.

       Жовтець помилився, як завжди, коли був у чомусь впевнений. За його плечима щось раптом блакитнувато зблиснуло, а поет відчув, що його кінцівки терпнуть, мертвіють та клякнуть. Не зумівши відкрити двері, його ноги відмовились слухатись. Закричав і впав сходами, вдаряючись в огородження сходів. Люк відкрився під ним з сухим тріском, трубадур впав униз, в темряву і сморід. Перед тим як ударитись об тверду підлогу і втратити притомність, згадав собі, що Мамуня Лантіері згадувала щось про ремонт хліву.

*****

       Він опритомнів від болю в скутих зап’ястках і плечах, які жорстоко виломлювало з суглобів. Хотів зарепетувати, але не зміг, мав враження, що йому рота ніби заліпила глина. Він стояв на колінах на брудній підлозі, а колючі вірьовки тягли його в гору за руки. Щоб полегшити рукам спробував підвестись, але ноги теж мав зв’язані. Задихаючись і душачись зумів однак встати, в чому  сильно допоміг йому шнур, що нещадно його тягнув.

       Ріенс встав перед ним, а його злі, вологі очі блищали у світлі лампи, яку тримав не менш як двометровий бандит, що стояв поруч. Інший бандит, напевно, не менший, був з-заду. Жовтець чув його віддих і чув сморід застарілого поту. Власне той другий, смердючий, тягнув вірьовку, яка зв’язувала зап’ястки поета і пропущену через сволок.

       Стопи Жовтця відірвались від долівки. Поет завищав носом, ні на що не звертаючи більше уваги.

      - Досить – сказав врешті Ріенс, майже відразу, але Жовтцю здалося, що минули століття. Дотягнувся до землі, але стати на коліна, навіть трохи, не зміг – нап’ятий шнур далі тримав його випростаного, як струна.