Розділ 3

І тут дзвінкий голос покликав мене зовсім з іншого боку. Авжеж, то була Соноко. Голос, начебто такий знайомий аж до останньої хвилі, несподівано залунав далеким ясним покликом. Усвідомлення того, що це справді Соноко, осяяло моє серце мов вранішнє сонце. Я обернувся на голос. Вона прослизнула через службовий прохід і вчепилася за обвуглений дерев’яний паркан, що огороджував платформу. З-під болеро в велику клітину вибилося й шелестіло на вітрі мереживо. Її жваві широко розплющені очі дивилися на мене. Потяг рушив. Повні вуста заворушилися, наче вона щось промовляла, і зникли з очей.

Соноко! Соноко! Кожен поштовх поїзда відлунював у моєму серці її іменем. Невимовні таємниці крило воно. Соноко! Соноко! — Раз у раз розбивалося моє серце. Нестерпна змора, немов кара, дедалі тяжчала. Ця світла мука була незбагненна понад усе, як би я не шукав пояснення. Надто далеку від звичайних стежок людських почуттів, її не так просто було сприйняти навіть як страждання. Так страждає хіба той, хто, не дочекавшися сонячним днем пострілу з гармати, яка завжди провіщає полудень, задивляється в чисте небо, не знаючи, де шукати звичний гук. Його охоплює жахливий сумнів. Чи ж похопився ще хтось, що сьогодні гармата не привітала пострілом настання полудня? «От і кінець. От і кінець», — бурмотів я, достеменно слабкодухий нездара, який щойно провалив іспит. Усе пропало. Провалився. Слід би мені було обчислити той ікс у попередній дії! Краще б я застосував у тій математиці життя, як усі, дедукцію! А все мої нісенітні хитрощі. Поклався на індукцію, і, виходить, даремно!

Сум’яття так виразно відбивалося на моєму обличчі, що пасажири навпроти почали кидати занепокоєні погляди. То були сестра Червоного Хреста у темно-синій формі й незаможна селянка — схоже, її мати. Відчувши, що на мене дивляться, я й собі втупився в медсестру. Кругловида, червонощока, мов квіточка китайського ліхтарика, дівчина знітилася й обернулась до матері:

— Слухай, я б чогось поїла!

— Та ще ж рано!

— А я їсти хочу! Ну, діставай, діставай!

— Та ти що, не розумієш, що тобі кажуть!

Врешті-решт стара витягла сніданок, ще убогіший, ніж наш заводський харч. Медсестра почала наминати за обидві щоки розрізану навпіл мариновану редьку та глеюватий рис. Я відвів очі, бо звичка людини їсти видалася огидною, як ніколи. І, розмисливши трохи, дійшов висновку, що так здається, бо мені перехотілося жити.

Того вечора, нарешті вмостившися відпочивати в нашому заміському помешканні, я уперше в житті не на жарт задумався, чи не вкоротити собі віку. Але це швидко надокучило й сама думка видалася кумедною. Я від природи був позбавлений гострого відчуття поразки. Та й довкола буяла, як щедра осінь, смерть — від вогню, на полі бою, від ран, на посту, під колесами, від недуг — то, може, й для мене вона вже наготувала місце. Стратенці самогубством не кінчають. Що не кажи, для цього зараз аж ніяк не підхожа пора. Я чекав, аби щось принесло мені смерть. А виявилося, це ніби чекати, аби щось урятувало життя. Через два дні після повернення на завод я одержав від Соноко повний палких почуттів лист. То було справжнє кохання. Мене опалили ревнощі. Нестерпні ревнощі штучно вирощеної перлини до природної. Хто ще й коли в цілому світі ревнував жінку через те, що вона його кохає?!

… Провівши мене, Соноко поїхала на велосипеді на роботу. Там вона була така неуважлива, що співробітники занепокоїлись, чи не зле їй. Раз по раз плутала щось у паперах. Обідати повернулася додому, а по дорозі на роботу збочила на поле для гольфу. Прим’яті нашими ногами жовті польові хризантеми ще не випростались. Вона задивилася на схил вулкану, який зчистив із себе імлу й виблискував на сонці глянцем барви паленої вохри, на пасма туману, що знову підіймалися з долини, на те, як тріпочуть, ніби в передчутті чогось, дві сестричкиберізки.

… І це саме тоді, коли я в поїзді сушив собі голову, як позбутися кохання, вмисне зрощеного в ній!.. А втім, була хвилина, коли я заспокоїв себе жалюгідною, проте близькою до правди втішанкою. А саме, що треба тікати, якщо я її дійсно кохаю.

Я написав Соноко кілька листів — не сказати б холодних, але й без особливих почуттів. Приблизно за місяць Кусано знову дістав дозвіл на побачення, і Соноко писала, що вони усією родиною вибираються до містечка під Токіо, куди його перевели. Слабкодухість погнала туди й мене. Аж дивно, що я знову не втримався від зустрічі з Соноко, попри нібито тверде рішення триматися від неї чимдалі. Побачення підтвердило, що вона лишилася такою, як і була; от тільки мене було не впізнати. Я не міг здобутися на жоден жарт. Зміну, що зайшла в мені, і Соноко, і її брат, і бабуся, і навіть мати сприйняли не інакше, як мою добропорядність. А слова Кусано, супроводжувані, як звикле, лагідним поглядом, ввергли мене у трепет.

— Я тобі скоро надішлю офіційне послання. Сподіваюся, воно буде тобі приємне.

За тиждень, у вихідний, коли я був у матері за містом, послання прибуло. Написані його невправним почерком ієрогліфи виказували непідробну приязнь.

«… У нас усі настроєні щодо Соноко цілком серйозно. Мене призначено повноважним послом. Справа, власне, нескладна, але треба знати твою думку.

Ми тобі довіряємо. Соноко, звичайно, теж. Мама вже нібито й прикидає, коли влаштувати весілля. Весілля весіллям, але заручини, здається, призначати вже час.

Атож, це тільки наші власні здогади. Треба ж знати, як ти до цього ставишся. Я сказав своїм, нехай почекають з розмовами, поки ти відповіси. Не думай, я тобі нічого не накидаю. Просто напиши, як є. Скажеш «ні» — ніхто тобі не дорікатиме, не сердитиметься; наша дружба не постраждає. Скажеш «так» — можеш уявити, як я зрадію. А ні — то ні, зла не матиму. Пиши відверто, але чесно. Ще раз тебе прошу: не думай, що чимось зобов’язаний. Залишаюсь твоїм вірним другом і чекаю відповіді…»

Я похолов. Озирнувся, чи не бачив хтось, як я читав листа.

Сталося те, що я вважав неможливим. Я й не підозрював, що почуття й міркування щодо війни можуть різнитися аж так, як у мене і їхньої родини. Мало того, що мені лише двадцять років, що я студент, працював на авіазаводі, — я й виріс під час війни, от і романтизував її міць. Навіть нині, на порозі краху, магнітна стрілка людських намірів незмінно вказувала в той самий бік. Атож, хіба я забув, що сам такої пори прагнув закохатися! З химерною посмішкою я перечитав листа. І раптом мої груди виповнило знайоме почуття зверхності: а все ж я переміг. Я об’єктивно щасливий, і нікому не дозволив би дорікнути собі. А значить, теж маю право зневажати щастя.

Хоч душа повнилася нестерпними гризотою й смутком, з моїх вуст не сходила визивна глузлива посмішка. Я почував себе так, наче лишилося перестрибнути мілкий рівчак. Тобто переконати себе: все, що сталося за останні місяці — дурниця. Впевнити себе, що я взагалі й гадки не мав любити оту Соноко, оте дівчисько. Навіяти самому собі, що просто зваблював її (ото брехун!). Навіть вибачатися нема за що, за поцілунок не відповідають!