Розділ 3

За скляними дверима зупинився велосипед Соноко. Вона важко дихала, зводячи мокрі плечі, але на розпашілому здоровим рум’янцем обличчі грала посмішка. «Отож давай, пора!»— Я почувся мов нацькований мисливський пес. Почуття обов’язку підганяло, немов підштовхував біс. Я скочив на велосипед, і ми з Соноко рушили головною вулицею селища.

Ми заїхали в гайок поміж модрин, кленів та беріз. Дерева струшували яскраві крапельки. Її чудове волосся розвівав вітер. Міцні ніжки весело крутили педалі. Вона уособлювала саме життя. Ми заїхали на поле для гольфу, нині занедбане, злізли з велосипедів і попрямували вологою доріжкою понад полем.

Я був напружений, як новобранець. Он купка дерев. Їх мені й треба!

Кроків за п’ятдесят. На двадцятому заговорю до неї, розряджу напруження. Далі тридцять кроків теревенитиму щось. П’ятдесят кроків. Поставлю велосипед на підпорку. Подивлюся на гори. Покладу руки їй на плечі. Озвуся впівголоса, от хоча б: «Це наче сон, що ми разом». Вона відповість щось наївне. Тоді міцно притягну її за плечі до себе. А вже сам поцілунок — навряд чи буде не так, як з Чіеко. Я ж обіцяв грати переконливо. А ні любові, ні жаги як не було, так і не було.

Соноко була в моїх обіймах. Її подих уривався, обличчя пашіло вогнем, повіки були міцно стулені. Дитячі вуста були напрочуд гарні, от тільки, як і раніш, не збуджували мене. І все ж я покладав на цю мить неабиякі сподівання. Може, в поцілунку зродиться моя нормальність, любов без облуди. Машина зірвалася з місця, і нікому несила її спинити. Я припав губами до її вуст. Минула мить — і ніякого задоволення. Дві. Так само. Три. Все зрозуміло.

Я одірвався від Соноко й кинув на неї журний погляд. Якби вона цієї миті поглянула мені в очі, то мабуть вичитала б у них невимовне кохання. Кохання, про яке годі виповісти, чи взагалі людина може так кохати. Але вона, приголомшена соромом і насолодою, не підводила очей, наче лялька.

Я мовчки взяв її під руку, мов недужу, й повів до велосипедів. Тікати! Якнайшвидше тікати! Я не міг усидіти на місці. А щоб моє занепокоєння не впадало в очі, напустив на себе ще більшу, ніж звичайно, безтурботність. За вечерею моя сяюча фізіономія з помітним будькому збентеженням Соноко на додачу аж надто легко надавалися для здогадів, от тільки виходило не на користь мені.

А Соноко наче ще більше квітла. В її зовнішності й раніше було щось казкове, а тепер вона стала достеменно закоханою цнотливою дівчиною з казки; щирість і незіпсутість її серця були такі очевидні, що мені аж мову одбирало на думку, наскільки мої обійми не гідні цієї чистої душі, Її мати навіть прохопилася стурбовано щодо мого стану. А Соноко, зробивши з цього втішний, але поквапний, висновок, поспішила заспокоїти мене, знову погойдавши на ланцюжку медальйон — усе, мовляв, обійдеться.

Ми перезиралися так безтурботно, що старші помітно розгубилися й збентежились. І раптом я подумав: дорослі заглядають у наше майбутнє, але що там вони бачать? Я аж похолов від жаху.

Наступного дня ми знову заїхали на вчорашнє місце, до поля для гольфа. Мені впала в око прим’ята нами парость жовтих польових хризантем. Сьогодні трава була суха.

Страшна річ звичка! Я знову не втримався від поцілунку, хоч так потерпав від нього щойно вчора. Щоправда, цього разу я ніби цілував сестричку. А втім, це тільки надало поцілункові присмаку безпутності.

— Як ти гадаєш, коли ми знову побачимось? — спитала вона.

— Хтозна. Там, де я працюю, мабуть висадяться американці, — відказав я. — А ні, то хіба за місяць знову дадуть звільнення.

… Я сподівався. Навіть не сподівався, а забобонно вірив: за цей місяць американці висадяться в затоці С. і до ноги винищать наше студентське ополчення. Чи хоча б небачена велетенська бомба десь накриє мене. Може, я передчував атомне бомбардування?

Ми вийшли на залитий сонцем косогір. Дві берізки, мов лагідні сестрички, простягли по схилу тіні. Соноко, що крокувала не підводячи очей, раптом озвалася:

— А що ти мені подаруєш, коли приїдеш?

— Що ж я тобі тепер знайду? — відказав я, вдаючи, ніби не розумію, про що йдеться. — Хіба розбитий літак або брудну лопату.

— Я не про це!

— Не про це? А про що ж тоді?.. — Удавати ставало дедалі важче. От тобі й на! Поміркую, як слід, по дорозі додому.

— Атож, неодмінно поміркуй! — сказала вона напрочуд спокійно й гідно.