Розділ 3

Справжнім туберкульозником не був я один. Я казав, що в мене хворе серце. Час вимагав мати або медалі, або недуги. Раптом, почувши чиїсь кроки по траві під деревами, ми затримались. Схоже було, й ті, хто наближався, збентежилися, помітивши нас. Першим ішов парубок у брудній спецівці й сандалях-ґета. Власне, про його вік свідчила лише забарва коротко остриженого волосся під кашкетом, а землиста шкіра давно не голеного зарослого обличчя, заяложені мастилом руки й ноги, брудна шия виказували лише не пов’язану з віком смертельну втому. Трохи збоку й позаду, похмуро втупившись у землю, крокувала дівчина. Вона мала на собі блузу напіввійськового крою, її волосся було зібране на потилиці у вузол. От тільки шаровари-момпе були напрочуд чисті, новенькі, з тканини в рідкий горошок. Поза сумнівом, ці двоє були з труднабору; вони просто прогуляли день, аби помилуватись цвітом сакури. А злякались, угледівши нас, бо прийняли за жандармів. Сердито зиркаючи спідлоба, парочка розминулася з нами. А нам чомусь розхотілося розмовляти.

Сакура ще не розцвіла як слід, а заняття на юридичному факультеті знову припинились. Нас відрядили до флотського арсеналу в кільканадцяти кілометрах від затоки С. Приблизно тоді ж мати з братом та сестрою переїхали за місто, до дядькової невеличкої садиби. У Токіо з батьком лишився лише його переросток-учень; він і взяв на себе всі домашні клопоти. Коли не було рису, він товк у ступі розварені боби й готував з них батькові й собі рідку, мов блювотиння, кашу. А невеличкий запас овочів у домі під’їдав, поки батько був на роботі.

Життя на арсеналі було безтурботне. Мій час розподілявся між працею в бібліотеці й земляними роботами. Протиповітряні щілини для працівників майстерень копали китайчата з Тайваню, до яких приставили й мене. З тими кільканадцятирічними чортенятами я неабияк здружився. Вони вчили мене китайської, а я переповідав їм казки. Хлопчаки вірили, що тайванські боги вбережуть їх від нальотів і свого часу повернуть неушкодженими на батьківщину. Їхній апетит виходив за всякі пристойні межі. Рис та овочі, що їх один, найспритніший, поцупив просто з-під носа в кухарів, вони зварили в машинному мастилі і запевняли, що це — найсправжнісінький «ча-хань». Я, однак, волів уникнути почастунку з присмаком шестерень.

Першого ж місяця листування з Соноко набуло досить своєрідного вигляду. Я удавав щирість і мужність. Певного дня, повернувшися до арсеналу після відбою тривоги, я розгорнув лист від Соноко, залишений на столі, і раптом мої руки затремтіли. Я аж ніби захмелів. І подумки без кінця повторював рядок з листа:

«Сумую за тобою!»

Це гризота запалювала мене. Відстань надавала мені «нормальності». Я, так би мовити, завів собі тимчасовий сурогат «нормальності». Віддаленість у часі й просторі надає людській істоті абстрактності. Може, завдяки їй, зосереджене навертання душі до Соноко і аж ніяк не пов’язаний з ним збочений потяг плоті поєднувались у мені як рівноцінні і з плином часу цементували моє єство й згладжували його суперечливість. Я був зданий на власну волю. Повсякденне життя було напрочуд приємним. Ходили чутки, ніби ворог уже висадився в затоці С. і ось-ось захопить нашу місцевість; наді мною знову, ще більше, ніж доти, гуснуло прагнення смерті. І за таких-от обставин я відчував виразне «прагнення до життя»!

Квітень уже перейшов за половину, коли певної суботи я нарешті дістав звільнення і поїхав у Токіо, додому. Затримавшися настільки лише, аби взяти з полиці кілька книжок — почитати на заводі — і рушив за місто, заночувати в матері. Через тривогу електричка раз по раз надовго зупинялася. Раптом мене почало трусити, в голові запаморочилося, тіло огорнула гаряча млість. Я зрозумів, що підхопив ангіну, бо це було не вперше. Отож довелося повернутися додому й лягти в наготовану батьковим хлопцем постіль.

Невдовзі внизу залунав жвавий жіночий голосок, від якого аж заломило розпаленого гарячкою лоба. Сходами, коридором задріботіли кроки. Я трохи розплющив очі. І побачив поділ кімоно в крупний візерунок.

— Це що ж таке? Ти чого, нечепуро, вилежуєшся?

— А-а, це ти, Чаїнко!

— «Це ти», та й годі?! Ти ж мене п’ять років не бачив!

То була далека родичка, Чіеко, яку рідня приязно звала Чаїнкою, років на п’ять старша за мене. Останній раз ми бачилися в неї на весіллі, а потім стали подейкувати, що вона неподобно розважається, хоч не минуло й року, як її чоловік загинув на фронті. І справді, не схоже було, щоб вона надто побивалася. Я розгублено мовчав. Подумалося тільки, що краще б їй не стромляти в волосся таку велику білу штучну квітку.

— У мене справа до Таттяна, — пояснила вона, називаючи мого батька, Тацуо, на зменшувальне ім’я. — Хотіла порадитись, як краще відправити речі. Татусь недавно десь здибав Таттяна, і той казав, ніби знає добре місце.

— Старий сьогодні прийде пізно. Слухай-но, — мене бентежили її надто яскраво підмальовані губи. Може, від гарячки здавалося, що той червоний колір аж свердлить мені очі і мало не розколює голову. — Це, власне, не моє діло, але… Хіба можна зараз так розмальовуватись? Тобі ніхто не завважував?

— Овва, то ти вже доріс до віку, коли звертають увагу на косметику! А коли отак лежиш, здається, тільки з пелюшок!

— Ой, іди собі, не набридай!

Вона вмисне підійшла ближче. Я зніяковів, що лежу в нічній сорочці, й натяг ковдру по саме підборіддя. Раптом її долоня торкнулася мого лоба. Її пронизливий холод був так доречний, що я розчулився.

— Який гарячий! Температуру міряв?

— Та під тридцять дев’ять!

— То треба льоду.