Розділ «Рівно північ»

Єлевсиппа Дір тихо мовила:

— Планшетка, якою Колеті Сімайно вибило око кілька років тому, теж була лише шматком ДВП.

— Принаймні поки ті дурні, дурні, дурні люди не наклали на неї свої дурні пальці й не розбудили, — додала Мелевсиппа ще тихіше.

Здавалося, казати вже було нічого. Батя взяв камеру, обачно зачепивши її за ременя й не чіпаючи самої камери, переконуючи себе, що то лише заради цих двох старих піхов, і звівся на ноги.

— Що ж, ви експерти, — сказав він.

Дві старенькі подивилися одна на одну й наприндилися.

Так, це відступ. Відступ був відповіддю… принаймні наразі. Та із ним ще не покінчено. Колись і в його віконце засяє сонце, він був готовий битися об заклад.

— Не хочу більше забирати у вас часу і вже точно не хочу вас обтяжувати.

— О, ну що ви! — відповіла Єлевсиппа, також підвівшись.

— У нас так мало гостей цими днями! — додала Мелевсиппа, також уставши.

— Запхайте її до авто, містере Меррілл, — мовила Єлевсиппа, — а тоді…

— …повертайтеся й вип’ємо чаю.

— Почаюємо!

І хоча найбільше у світі Баті хотілося забратися звідти (і сказати їм на це: «Спасибі, але ні, дякую. Я хочу з’їбти вже звідси»), він увічливо відмовився:

— То було б радістю для мене, — сказав він, — та, на жаль, поспішаю на іншу зустріч. Шкода, що буваю в місті рідше, ніж хотілося б.

Коли вже намірився брехати про щось, то вже можеш і не соромитися, часто казав Баті його батько, і цю пораду він запам’ятав. Батя діловито подивився на годинник.

— Я вже й так загаявся. Боюся, що ви, дівчата, затримали мене, та, гадаю, я не перший, кого це спіткало з вами.

Вони захихотіли й обидві зашарілися, зажевріли, немов дуже старі-престарі троянди.

— Ну що ви, містере Меррілл! — защебетала Єлевсиппа.

— Запропонуйте наступного разу, — сказав він, усміхнувшись так, що ледь обличчя не луснуло. — Наступного разу запропонуйте, ради гаспида! Ви тільки скажіть, і побачите — одразу ж погоджуся, не встигнете й оком змигнути.