Розділ «Рівно північ»

Камера чавкнула.

Батя скривився. Він зауважив, що відтепер кривився щоразу, як чув той звук — те коротеньке чавкотливе квиління. Він силкувався контролювати свою міміку, та, на превеликий жаль, йому це не вдавалося.

— Так, пане, страшенно гидезна псяра! — повторив Чаффі, роздивившись проявлений знімок, і Батя відчув терпке задоволення від того, що та відразлива зубата — шо-по-чім, трохи-вскочив-на-слизьке — посмішка нарешті зникла. Що ж, принаймні на це камера спромоглася.

Так, йому було очевидно, що чолов’яга не бачить того, що він, Батя, бачив. Меррілл був готовий до такого повороту; утім, як не крути, він був сильно збентежений, хоч і приховував свої почуття за незворушною маскою янкі. Батя був переконаний, що якби Чаффі міг (бо, здавалося, у цьому й полягала заковика) побачити те, що бачив він, то погнав би до найближчих дверей на найвищій швидкості.

Пес — що ж, то був не пес, уже ні, та якось же його треба було називати — ще не розпочав свого стрибка на фотографа, та вже ладнався до цього; його задні ноги згиналися та водночас зводилися докупи в бік потрісканої безіменної доріжки. У цю мить Баті навернулася на думку юнацька автівка, яка, прокачана педаллю газу, здригається, ледве втримуючись на місці в останні секунди червоного світла; стрілка на тахометрі вже показує 60 × 10, гуркіт двигуна виривається крізь хромовані труби, товсті шини з глибокими протекторами готові подарувати палкий поцілунок щебеневій дорозі.

Писок пса тепер годі було впізнати. Він викривився та спотворився в якусь карнавально-жаску маску, на якій зосталося лише єдине темне й лихе око, ані кругле, ані овальне, а якесь рідкувате, наче жовток яйця, який проштрикнули виделкою. Ніс перетворився на чорний дзьоб із просвердленими з боків глибокими зяючими ніздрями. Чи справді з тих отворів струменів дим — наче пара з кратера вулкану? Може. А може, то була лише його уява.

«Це не важливо, — подумав Батя. — Ти ще більше клацай тим затвором, а чи давай це робити таким бовдурам, як Чаффі, і тоді вже напевне дізнаєшся, правда ж?»

Та він не хотів цього знати. Батя поглянув на чорну страшну істоту, у шерсть якої заплуталося не менше як дві дюжини реп’яхів, від чого здавалося, що вона вкрита живими шпичаками, з хвостом, подібним на середньовічну зброю. Він уважно вдивлявся в тінь, яку зміг розтлумачити лише той клятий шмаркатий малий, і побачив, що вона змінилася. Одна із затінених ніг наче відступила назад — це був дуже довгий крок, навіть зважаючи на ефект від сонця, що сходило чи сідало (та воно опускалося; Батя чомусь був глибоко переконаний, що воно сідало, що в тому світі наставала ніч).

Фотограф у тому світі врешті зрозумів, що його натурник зовсім не збирався сумирно сидіти. Ця потвора хотіла кинутися й розірвати свою жертву. Таким був її задум.

Розірвати і, можливо, якимось незбагненним чином утекти.

«Дізнайся! — іронічно подумав він. — Уперед! Продовжуй робити знімки! То й дізнаєшся!»

— А ви, пане, — казав Еморі Чаффі, — до біса гарний торговець!

Згадка про Мак-Карті ще й досі зринала в думках Баті, дошкуляючи йому.

— Якщо гадаєте, що то підробка… — почав він.

— Підробка? Ні, зовсім ні! Зовсім… ні! — зубата посмішка Чаффі розкрилася у своїй відразній величі. Він розвів руками в певно-ви-глузуєте жесті. — Та боюся, що справи з цим конкретним об’єктом не буде, містере Меррілл. Мені шкода вам це казати, та…

— Чому? — перебив його Батя. — Якщо ви не ввважаєте, що ця бісова штуковина — підробка, чого ви, бляха, її не хочете купити? — Він відчув, як у його голосі наростає лють. Раніше з ним такого ніколи не було, ніколи у всесвітній історії, Батя Меррілл був певен цього, і не трапиться знову. Але виходило так, що він не міг збути цю річ.

— Але ж… — Чаффі виглядав збентеженим, наче не знав, як краще про це сказати, тому що те, про що він думав, видавалося йому таким очевидним. У ту мить він виглядав, як вихователь дошкільнят, що намагається навчити дитину зав’язувати взуття. — Але ж вона нічого не робить, хіба ні?

— Нічого не робить? — ледь не скрикнув Батя. Він не йняв віри, що втратив самовладання. Що з ним робилося? Чи, точніше, що та бісова камера робила з ним? — Нічого не робить? Ви що, сліпий? Вона робить знімки іншого світу! Вона робить знімки, що передають рух! А та… та істота… те чудовисько…

О ні! О лишенько! Він таки зробив це. Він зайшов надто далеко. Він зрозумів це з того, як Чаффі подивився на нього.

— Але ж це лише пес, хіба ні? — сказав тихо Чаффі. Таким голосом можна було спробувати заспокоїти навіженого, поки медсестри мчали в кабінет по шприци та сильнодійні ліки.